Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Але зараз він шукав записи, які вона робила під час чекання.

Я вже прожила досить довго, — писала Манон пізньої осені, такого ж осіннього дня, як тепер. — Я жила й кохала, пізнала найкраще, що є в цьому світі. Чи ж варто оплакувати кінець? Навіщо чіплятися за решту? Перевага вмирання в тому, що ти перестаєш його боятися. Натомість відчуваєш умиротворення.

Жан перегортав сторінки. Він натрапив на записи, які наповнили його серце глибоким співчуттям. Там, де вона пише про свій страх, який хвилями перекочувався по її тілу, про ночі, коли Манон прокидалася в німій темряві й чула, як смерть підповзає ближче. Про одну з ночей, коли вона вже була на пізньому терміні вагітності. Тоді вона побігла в кімнату до Люка, і він тримав її в обіймах до ранку, намагаючись не плакати.

А потім таки плакав у ванні, думаючи, що там вона не почує.

Звичайно ж, вона чула.

Вона увесь час боїться за Люка, переживає, чи стане йому сили. Він годував, купав її і бачив, як вона худне й марніє, крім вагітного живота.

Месьє Одинак випив ще склянку вина, перш ніж читати далі.

Моє дитя живиться мною. Це забирає мою здорову плоть. Мій живіт рожевий, пухкий і живий. Там, мабуть, повно кошенят — такий він жвавий. Решта мене на тисячу років старіша: сіра, зіпсована і крихка, як ті хрумкі хлібці, що їх їдять на Півночі. Моя дівчинка їстиме ніжні, блискучі, золоті круасани. Вона буде переможцем — переможцем над смертю. Ми з моєю дівчинкою ще втремо їй носа. Я б хотіла назвати її Вікторія.

Як Манон любила своє ще ненароджене дитя! Як вона наповнювала його любов’ю, що надзвичайно яскраво палала в ній.

Нічого дивного, що Вікторія така сильна, подумав Жан. Манон віддала їй себе всю.

Він полинув думками в ту серпневу ніч, коли Манон вирішила покинути його.

Тепер ти лежиш у такій позі, ніби танцюрист у піруеті. Одна нога випрямлена, друга підігнута. Одна рука над головою, друга майже впирається в бік.

Ти завжди дивився на мене, наче я була винятковою. За п’ять років ти жодного разу не подивився на мене сердито або байдуже. Як це тобі вдавалося?

Кастор дивиться на мене. Ми, двоногі створіння, мабуть, здаємося котам дуже чудними.

Я відчуваю себе розчавленою вічністю, що чекає на мене.

Іноді — і це насправді дуже погана думка — дуже рідко мені хочеться, щоб хтось, кого я люблю, пішов поперед мене. Щоб показати мені, що я теж зможу.

Іноді я хочу, щоб ти пішов першим, щоб я теж змогла, знаючи, що ти мене там чекаєш…

Прощавай, Жане Одинак.

Я заздрю тобі за всі роки, які в тебе є, щоб жити.

Я ввійду в свою останню кімнату, а з неї — в сад. Авжеж, так воно й буде. Я пройду крізь високі, гостинні французькі вікна і піду прямо в захід сонця. А потім… потім я стану світлом, а далі — я буду скрізь.

Це буде моя природа. Я буду там завжди, кожного вечора.

Жан Одинак налив собі ще склянку вина.

Сонце повільно сідало. Його рожевувате світло впало на землю, підфарбувало будинки золотом і змусило його склянку й вікна садиб там, унизу, заблищати діамантами.

І тоді це сталося: повітря почало світитися.

Наче зіткана з мільярдів розсіяних крапель, іскристих, танцюючих, вуаль світла спустилась на долину, гори, на нього. Здавалося, що світло сміється. Ніколи в житті, жодного разу до цього Жан Одинак не бачив такого заходу сонця.

Він відпив ще трохи вина, коли хмари розцвіли безліччю кольорів: від вишневого й малинового до персикового й медового. Тоді, нарешті, Жан Одинак збагнув.

Вона тут.

Тут!

Душа Манон, енергія Манон, уся безплотна сутність Манон наповнювала землю й вітер. Так, вона була скрізь і в усьому, іскрилась і мінилась перед ним безліччю форм…

…Бо все існує в нас. І нічого не щезає.

Жан Одинак засміявся, та серце так заболіло йому, що він умовк і заглибився в себе, де його сміх витанцьовував далі.

Так і є, Манон.

Усе ще тут. Час, який ми провели разом, безсмертний, невмирущий, але й життя ніколи не зупиниться.

Смерть наших коханих — це лише перехід між кінцем і початком нового.

Жан глибоко вдихнув і повільно видихнув.

Він запросить Катрін випробувати цей новий щабель разом із ним — новий, яскравий день після довгої, темної ночі, що почалася двадцять один рік тому.

— Прощавай, Манон Морелло, прощавай, — шепотів Жан Одинак. — Яке це було