Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Таку мову Ріарден розумів.

— Мені дуже хочеться вам допомогти, — сказав він, — але зараз найгірший час для таких прохань, оскільки я виконую величезне, особливе і безумовно пріоритетне замовлення.

— Знаю. Але містере Ріарден, може, ви все-таки вислухаєте мене?

— Звісно, вислухаю.

— Якщо йдеться про гроші, я заплачу стільки, скільки ви скажете. Якщо здатен вас зацікавити у такий спосіб, то кажу — беріть із мене стільки, скільки вважаєте за потрібне, беріть подвійну вартість, лише дайте мені сталі. Цього року я змушений працювати винятково на збиток, але ж такий стан речей не може тривати довго, все має покращитися, інакше… — не доказавши, Вард рішуче заявив: — Усе має бути добре.

— Неодмінно, — погодився Ріарден.

Він не переставав думати про «Лінію Джона Ґолта» як про словосполучення, що навіює лише впевненість. Будівництво залізниці тривало. Закиди щодо його металу вщухли. Йому здавалося, що вони з Даґні, розділені багатьма сотнями кілометрів, бачать нині новий обрій, до якого не існує перешкод. І немає жодних підстав не завершити роботи. «Вони дадуть нам спокій», — думав Ріарден. Ці слова лунали, мов бойовий гімн: «Нам дадуть спокій».

— Мій завод виробляє тисячу комбайнів на рік, — вів далі містер Вард. — Минулого року ми виготовили триста. Я збирав сталь на розпродажах збанкрутілих підприємств, випрошуючи по кілька тонн у великих компаній, нишпорив по найнесподіваніших місцях, як смітникар… Але не надокучатиму вам розповідями, лише зізнаюся, що ніколи не сподівався дожити до такого часу, коли змушений буду так працювати. І весь цей час містер Оррен Бойл присягався і божився, що надасть мені сталь наступного тижня. Одначе все, що йому вдавалося прокатати, з невідомих причин відпроваджувалося його новим клієнтам… Щоправда, подейкували, начебто всі вони мають солідний політичний вплив. А зараз я просто не в змозі пробитися до містера Бойла. Він цілісінький місяць сидить у Вашингтоні. А вся його контора в один голос каже, що нічим не можуть мені зарадити, бо в них немає руди…

— Не варто гаяти на них час, — гмикнув Ріарден. — Від цієї компанії нічого доброго не діждешся.

— Розумієте, містере Ріарден, — невпевнено мовив Вайт, немов не йняв віри власному висновку, — здається, містер Бойл якось не надто чисто працює. Я не розумію, чого він прагне. Половину його печей не задіяно, зате минулого місяця всі газети писали про «Асоціацію Сталі». І геть не про те, скільки вони видали сталі. Ні. Там ішлося про житло, збудоване містером Бойлом для своїх працівників. Минулого тижня в кіно показували кольоровий кіножурнал про роль сталі у житті людини і про те, що Бойл у всі інститути відрядив своїх представників — демонструвати, як слід відливати цей метал. Крім того, містер Бойл започаткував власну радіопрограму про важливість сталеливарної промисловості для країни… Там усі розводяться про те, що її варто зберегти цілком. Не розумію, що в цьому разі означає слово… цілком?

— А я розумію. Не беріть дурного в голову. Йому це не вдасться.

— Знаєте, містере Ріарден, мені не подобаються люди, які повсякчас запевняють, що роблять усе задля щастя ближніх і решти всіх. Це зовсім не так, і, як на мене, навряд чи така ідея слушна, навіть якби вони казали правду. Тому я кажу, що сталь потрібна мені, щоб урятувати власний бізнес. Бо він — мій. Бо якщо я змушений буду його згорнути… Втім, сьогодні цим нікого не розчулиш.

— Я розумію вас.

— Так… Так, ви мусите це розуміти… І цим я переймаюся насамперед. Але, крім того, в мене теж є клієнти. Вони багато років зі мною працювали. Ці люди на мене розраховують. Адже в наш час практично неможливо дістати жодної машини. Самі розумієте, що станеться у Міннесоті, якщо фермери не матимуть інструментів, якщо машини почнуть виходити з ладу посеред жнив, якщо закінчаться запчастини, не буде нових комбайнів… Не буде нічого, крім кольорової хроніки містера Оррена Бойла… Таке от… Крім того, на мене працюють люди. Деякі з них працювали ще на мого батька. Вони не знайдуть іншої роботи. Принаймні зараз.

«Неможливо, — подумав Ріарден, — витиснути додаткову сталь, якщо кожна піч, кожна година її роботи і кожна тонна металу розписані на півроку вперед для термінових замовлень. Проте… «Лінія Джона Ґолта», — нагадав він собі. Якщо він її завершить, то зможе зробити будь-що… Він відчував спрагу негайно братися за розв’язання ще десятка проблем. Здавалося, що в світі немає нічого неможливого.

— Ось що, — він потягнувся до телефонної слухавки, — я зараз зв’яжуся зі своїм помічником і довідаюся про замовлення на кілька найближчих тижнів. Можливо, вдасться позичити по кілька тонн металу від різних замовлень, і…

Містер Вард поквапно відвернувся, та Ріарден устиг зауважити вираз його обличчя. «Як багато значить для цієї людини така дещиця від мене», — подумав він.

Він узявся за слухавку і відразу випустив її з руки, бо двері розчахнулися, і в кабінет влетіла Ґвен Айвз.

Таке ґвалтовне порушення порядку було немислиме для секретарки, як і нехарактерний вулкан почуттів на її зазвичай спокійному обличчі, невидющий погляд і непевна хода. Вона пролепетала:

— Містере Ріарден, даруйте, що ввірвалася, — і він збагнув, що Айвз не бачить кабінету, не бачить містера Варда, не бачить нічого, крім нього. — Я подумала, ви маєте це знати. Законодавча влада ухвалила щойно законопроект про зрівняння можливостей.

Дивлячись на Ріардена, поважний містер Вард вигукнув:

— Святий Боже! Ні, тільки не це!

Ріарден зірвався на ноги і завмер, неприродно вигнувшись та виставивши вперед плече. Пауза тривала лише мить. Потім він роззирнувся і, немов прозрівши, сказав:

— Даруйте, — глянувши відразу на обох, міс Айвз і містера Варда, він знову сів у крісло.

— Але ж нас не було поінформовано про те, що білль поставлено на голосування. Адже так? — запитав він стримано і цілком контролюючи емоції.

— Ні, містере Ріарден. Це зробили несподівано, на голосування пішло лише сорок п’ять хвилин.

— Це тобі Моуч повідомив?

— Ні, містере Ріарден, — вона наголосила на запереченні. — Про це мені сказав кур’єр із п’ятого поверху. Він прибіг повідомити, що п’ять хвилин тому чув це по радіо. Я зателефонувала в газети, щоб мені підтвердили чи спростували цю інформацію. Намагалася додзвонитися до містера Моуча. Його телефон мовчить.

— Коли він востаннє давав про себе знати?

— Днів зо десять тому, містере Ріарден.

— Добре, дякую, Ґвен.