Читати книгу - "Тема для медитації"

Як наділи царський вінець:

«Тепер ти моя!»

Вона стала, заплакала:

«Неправда твоя»...

Він гнав і гнав, конвульсивно хапаючи повітря і наглядаючи, як дорога поволі зростає, а тендітна постать у голубому плащі починає зближатися; ось він укотре спустився в улоговину, впав, зашпортнувшись у лисячій норі, знову схопився на рівні, здерся на гребінь — і раптом побачив, що дорогою котиться авто.

Постать у голубому плащі зупинилася й, одступивши на узбіччя, підняла руку.

— Леляно!.. — щодуху крикнув він, але вітер поніс його голос убік.

Авто загальмувало. Видно було, як постать нахилилася до вікна. Потім розчахнулися дверцята, і вона сіла на заднє сидіння.

— Леляно, зачекай... адже це назавжди! — з останніх сил заволав Юр.

Дверцята зачинилися. Авто рушило з місця. Видно було, як воно пірнуло в улоговину, далі вихопилося на узвишшя, а тоді наддало ходу — і, здіймаючи шлейф холодної сірої куряви, поволі сховалося за переліском, який темною кострубатою смугою вирізнявся на тлі рожевого овиду.

Довкруги запала в’язка мертва тиша. І тільки голос жебонів і жебонів, ледве чутно промовляючи остатні слова отої пісні:

Як наділи шлюбний перстінь:

«Тепер ти моя».

Вона стала, відказала:

«А вже ж нічия!»

Ой жаль, жаль не помалу!

Любив дівчину змалу,

любив дівчину змалу,

любив — та й не взяв.

Ой жаль, жаль...

... поле, яке поволі почало танути й розпливатися, мов дим, а з каламутної жовтої товщі, яка завирувала ув очах, знову стало випливати: покій, осяяний відкидами сліпучо-білого полум’я. Довжелезна вичовгана лава, що тягнеться від покутя аж до мисника. Й постать за столом, яка сумно дивиться з-під хустки, що закриває їй половину обличчя.

— Ну що ж, — сказав Юр, спираючись долонями на стіл, — пора, так пора!..

Й допіру він промовив ці слова, як у стіні зненацька десь узялися розчинені двері, а за ними він побачив рівнісіньку площину, осяяну мертвотно-білим світлом, і на тій площині було накреслене геометрично правильне коло, а посеред того кола він побачив темний безформний об’єкт, що не мав аналогів з-поміж предметів і явищ матеріяльного світу; й угледівши його, він ступнув було до тих дверей, — але баба вхопила його за плече.

— Стій!.. — звеліла вона.

Двері щезли. Він безтямно подивився наокіл і побачив, що в хаті зробилося темно і з печі ледве-ледве одсвічує червоний жар, од чого стіна й частина стелі немов би облиті кров’ю.

— Дай руку... хутчій!

Вона взяла його за мізинець лівої руки і, нахилившись, почала швидко-швидко шепотіти якісь незнані слова. Спочатку не відбувалося геть нічого, а потім він почув, як під стелею починає звучати могутній акорд, неначеб грає велетенський всесвітній орган, і музика ця лунала гучніше й гучніше, аж врешті йому зробилося страшно, як ніколи в житті, й він хтів було висмикнути руку, та рев уже звучав дужче від грому, і стіни задвигтіли, а всенька хата почала рипіти, хилитаючись туди-сюди, немов од землетрусу; а потім на нього звалилася чорна пітьма...

.............................................

й переступили вони перший поріг, і їх пропустили, й переступили вони другий поріг, і їх пропустили, й переступили вони третій поріг, і розчинилися перед ними ворота, які стерегли три діви простоволосі, наймення котрих не вимовляються. Й за тими ворітьми побачили вони залу, що не має ні початку ані кінця, а в тій залі побачили величезну білу постать, що сиділа на камінному троні, вирубаному в стрімкій чорній скелі.

Й розум його похитнувся, і він скрикнув, і впав на коліна, затуляючи долонями обличчя, а невидне вояцтво зареготалося, засвистіло і забряжчало оружжям у тьмі, скажено тупаючи ногами.

— Матінко Морано, — ледве чутно пролунав над ним тихий голос, — прийми у службу мого унука Юра!..

У залі запало мовчання. Час уповільнив свій плин, і секунди насилу текли, падаючи неначе краплі води в підземеллі; а затим у глухому чорному безгомінні задудоніли тяжкі повільні кроки, які лунали дужче, дужче й дужче, аж хтось пхнув його у груди, і шарпонув за підборіддя, підводячи лице угору, — й увіччю, неначе полум’я, хльоснув погляд, який скував його серце і розум нелюдською волею.

— Наш він, — громом ударило у пітьмі, — бо на нім Коштрубове свастя горить!

І знову заревла, і зареготала, і затупотіла невидна рать, шалено брязкаючи мечами і гупаючи в щити; аж пролунав такий звук, наче урвалася невидна струна, — і все стихло.

Він розплющив очі. Довкруг стояла пітьма, густа і чорна як вугіль; і в тій пітьмі поволі прорізувався тонкий сліпучий промінь; він зростав, бризкаючи навсебіч дрібними іскрами, аж перетворився у тяжкого дворучного меча, який поволі опустився на його плече — й він відчув, як у тіло його вливається потуга, про яку він уявлення раніше не міг мати, і голоси під склепінням заспівали могутні врочисті хорали, вітаючи його душу, яка пробудилася до нового життя.

І з високої високости пролунали слова:

— Встань, оружний волхве, лицарю Матери Морани!

Він підвівся і, випроставшись, гордо закинув голову. І зала, і тьма, і велетенська чорна скеля щезли. У цілому світі лишилися тільки він — і Та, що Сидить на Троні. Й подивився він у її обличчя, й побачив, що це — Велика Мати.

.............................................

Над пожухлою стернею сходило криваво-червоне сонце. Ранок був морозяний, і в прозорому студеному просторі добре видно було річечку, скуту молодою кригою, верби, які блищали від ожеледі, неначе вилиті зі шкла, й білі коробочки хат, розкидані по схилах долини. Юр поволі піднімався на гору; кожна клітина його тіла неначе співала од утіхи, аж сам він дивувався із того, бо упродовж останнього року відвик отак гостро відчувати повноту буття. Цілий світ бачився йому тепер в іншому світлі, так, наче він дивився на нього з високої височини, — й те, що вчора було незмірно важливим і становило проблему чи не світового значення, зараз видавалося мізерним і смішним. Він почував себе причетним до таїни; його розум іще відмовлявся вірити в те, що сталося цієї ночі, та підсвідомість була наповнена новим змістом і новою потугою, яка ще мала