Читати книгу - "Світанок"

Гаряча хвиля розморозила мої м’язи, я скочив на рівні ноги. Три голови воднораз сіпнулися вгору, і я побачив, як мій біль прошив Едварда, коли він зазирнув у мою голову.

— А-а-ах! — ледь не задихнувся він.

Я не знав, що роблю; я стояв там і тремтів, ладен бігти будь-куди, аби тільки втекти.

Миттєвим зміїним рухом Едвард стрибнув до маленького столика й хапнув щось із шухляди. Він пожбурив це мені, і я рефлективно упіймав.

— Забирайся, Джейкобе. Тікай звідси, — сказав він не жорстоко — просто кинув мені ці слова, мов рятувальний круг. Він допомагав мені знайти вихід, якого я так шукав.

А в руці моїй була зв’язка ключів.

РОЗДІЛ 17. ЗА КОГО ВИ МЕНЕ МАЄТЕ? ЗА ЧАРІВНИКА З КРАЇНИ ОЗ? ВАМ ТРЕБА МОЗОК? ВАМ ТРЕБА СЕРЦЕ? УПЕРЕД. ВІЗЬМІТЬ МОЇ. ЗАБИРАЙТЕ ВСЕ, ЩО Я МАЮ

Коли я біг до гаража Калленів, у голові моїй уже склалася подоба плану. І завершувався він тим, як я вщент розбиваю машину кровопивці.

От чому я так здивувався, коли натиснув ґудзик на дистанційному керуванні — і зовсім не «вольво» біпнуло й блимнуло фарами. То була інша машина — вона вирізнялася навіть на тлі всієї шереги машин, кожна з яких у своєму роді змушувала у людей текти слинки.

Він справді свідомо дав мені ключі від «Астон Мартіна» моделі «Венквіш» — чи то була чиста випадковість?

Я й на мить не замислився про те, що це може змінити кінцівку мого плану. Просто бухнувся на шкіряне сидіння й повернув ключ запалювання, ще й не випроставши ніг під кермом. Колись давно муркотіння такого двигуна викликáло в мене заздрісний стогін, але сьогодні я заледве міг зосередитися, щоб змусити машину рухатися.

Я намацав ручку, яка відпускала сидіння, й відсунувсь якомога далі, а тоді щосили натиснув на педаль газу. Машина стрибнула вперед, ледь не відриваючись од землі.

За кілька секунд я подолав вузьку звивисту доріжку. Машина була слухняною, наче підкорялася моїм думкам, а не рукам. Коли я вилетів із зеленого тунелю на шосе, то краєм ока зауважив сірий писок Лі, яка збентежено визирала з-поза папороті.

В голові майнуло: цікаво, що вона подумала, — та за мить я збагнув, що мені байдуже.

Я повернув на південь, бо сьогодні в мене бракувало терпцю на вантажівки, пробки — будь-що, що змусило б мене відірвати ногу від педалі.

Та хай там як, а сьогодні мені щастило. Якщо щастям можна вважати, коли ти несешся досить запрудженою дорогою на швидкості двісті миль — і не зустрічаєш жодного копа, навіть на прилеглій до міста ділянці, де обмеження — тридцять миль на годину. Яке розчарування! Приємно було б трохи погратися в доганялки — особливо якщо зважити, що за номерним знаком одразу вирахують і звинуватять кровопивць. Звісно, вони відкупляться, але ж це завдасть їм трошечки незручностей.

Єдиною ознакою нагляду, яка трапилася мені дорогою, була тінь коричневого хутра, котра миготіла поміж дерев — бігла паралельно зі мною за кілька миль на південь від Форкса. Схоже, то був Квіл. Мабуть, він теж мене впізнав, адже за хвилину зник, так і не здійнявши тривоги. І знову в голові майнуло: а що ж він подумав про мене? — і тут-таки я пригадав, що мені байдуже.

Я мчав довгою вигнутою автострадою до найбільшого міста, яке тільки було поблизу. Це була перша частина мого плану.

Час тягнувся повільно — мабуть, тому, що я й досі лежав на лезах, але насправді менш ніж за дві години я вже повертав на північ до безіменного поселення, яке частково належало до Такоми, а частково — до Сієтла. Там я скинув швидкість, адже зовсім не збирався позбавити життя випадкового перехожого.

План був безглуздий. Він не спрацює. Проте коли я перебирав варіанти, як полегшити власний біль, вигулькнула фраза, яку сьогодні сказала Лі.

Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.

Буває, іноді, коли в тебе забирають вибір, це не так уже й погано. Можливо, погано — почуватися так.

Але я знайомий з усіма дівчатами в Ла-Пуші, і в резервації Макá, і в Форксі. Мені треба ширші мисливські угіддя.

Як шукати рідну душу в натовпі? Ну… і спершу ж потрібен натовп. Отож я роззирнувся, підшукуючи годяще місце. Проїхав кілька великих універмагів, де точно скупчилося чимало дівчат мого віку, але не зміг примусити себе зупинитися. Невже я хочу імпринтингу з дівчиною, яка вештається по універмагах цілісінькими днями?

Я прямував на північ, і довкруж ставало дедалі людніше. Згодом натрапив на парк, повний дітей, і родин, і скейтбордів, і велосипедів, і повітряних зміїв, і пікніків тощо. Тільки тепер я помітив — гарний стояв день. Сонячний і все таке. Люди висипали надвір, радіючи ясному небу.

Я припаркувався впоперек двох місць для інвалідів — просто напрошувався на штраф — і приєднався до натовпу.

Блукав, здалося, кілька годин поспіль. Сонце перекотилося з однієї половини неба на другу. Я вдивлявся в обличчя кожної дівчини, яка проходила неподалік, змушуючи себе по-справжньому приглядатися, помічаючи, яка була гарненька, а яка мала блакитні очі; яку не псували брекети, а яка була занадто розфарбована. Намагався знайти цікавинку в кожному обличчі, щоб потім мати певність: я таки спробував. І все в голові зринали думки: у цієї дуже прямий ніс; цій варто було б прибрати гривку з очей; ця могла б рекламувати помаду, якби все її обличчя було б таким самим досконалим, як її вуста…

Іноді вони також витріщалися на мене. Іноді лякалися — наче думали: «Що це за здоровезне чудовисько, яке пропікає мене очима?» Іноді, здавалося, в погляді читався інтерес, але це, либонь, давало про себе знати моє еґо.

Та хай там як, нічого не виходило. Навіть коли я зустрівся поглядом із дівчиною, що була — поза конкуренцією — найкрутішою дівчиною в парку та й, певно, в усьому місті, і вона відповіла на мій погляд задумливо і зацікавлено, я нічого не відчув. Тільки ту саму безнадійну спонуку позбутися нестерпного болю.

Час минав, і я почав помічати дрібнички. Пов’язані з Беллою. У тої було волосся того самого відтінку. У тої були очі схожої форми. У тої так