Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На запах м’яса 📚 - Українською

Читати книгу - "На запах м’яса"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На запах м’яса" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 100
Перейти на сторінку:
виявляється, усім цим краєм верховодили.

— Давно? — спитав Горох.

— Та геть недавно! Куди все поділося?.. Коні, козаки… От і ти… Якого ти біса дирчик купив? Ні, щоби коня…

— А ви самі…

— А я кролів заб’ю… Буде кінь! Що ті ваші сині залізяки? Хіба болотом проїдуть? А мій кінь — всюдихід! І болотом, і ямами, і попливе, як треба… От побачиш! — запевнив.

— Нащо вам у болота? — Горох хоч і пив удвічі менше за полковника, та і його розвезло.

— То я так… Образно! От, приміром, на Лупин хутір захочеться, а потічок розіллється, міст знесе — і що? Жопа!

— Краще вже міст новий побудувати, аніж коня мордувати. Коню… йому теж непереливки болото місити, — проварнякав Горох.

— От не розумієш ти, Только! Одразу видно — не козак. Кінь — засіб пересування з такою історією, будь-який «мерседес» заглухне від заздрості. Якби мій кінь був літаком — місця б живого на ньому не лишилося: самі зірочки! І живий… Втямив? Жива істота. От, приміром, приїжджають на Лупин хутір двоє… Один на синьому дирчику, другий на коні… І на кого дівка гляне?

— І дався вам той Лупин хутір, — сказав Горох.

— Та мені він — до сраки. То я так… Образно. А от ти… Ти б сходив. Не годиться такому хлопцеві самому в хаті сидіти. Ще подумають, що ти цей… пєдік.

— Може, вам, дядьку Миколо, уже не наливати? — насупився Толька.

— О! Заговорив він як… Із полковником! Та ти мене слухай, не репетуй! На Лупиному хуторі є одна така… Усі до неї ходять.

— Що за така?

— А та, що їй кум Петро хату продав!

— Майя?

— І ти її знаєш?

— Вам яке діло. Кажіть, хто там до неї ходить?

— Та всі! І я! І Петро Реп’ях! У будь-який час. Чоботом у двері: «Ану, відчиняй!»

— Ну?! А далі що?

Галаган рукою махнув: мовляв, та досить про баб.

— Наливай! — наказав.

Толька брови звів, ухопив полковника за комір, висмикнув з-за столу.

— А далі що? — запитав хижо. — Бо я від Різдва від тої Мані не відходжу! Усе хвора лежить, ніяк докупи себе не збере. І щось я там вас із дядьком Петром не бачив. Брешеш, полковнику?!

Був би на місці Галагана хтось більш урівноважений, швидко б пожежу загасили. А Галаган без бою ніколи не здавався. Відштовхнув кульгавого, ухопив пательню, як шаблюку, замахнувся — як дасть Горохові по маківці.

— Я брешу? А от тобі, сученятко!

У Тольки перед очима попливло. Хитнувся. Упав на стілець.

— Блін… — проварнякав розгублено. — Кажу ж — брешете!

Галаган виматюкався, мов візерунків намалював, замахнувся вдруге. Якби вчасно кум Реп’ях не підскочив — хтозна, чим би діло закінчилося.

— Куме, стій! — Петро відібрав у Галагана пательню, всадив на лаву напроти Гороха. — Що це ви тут влаштували?

— Наливай! — кивнув Галаган. — Толька не вірить, що ми з тобою на Лупиному хуторі у вікні голу дівку бачили!

— Не ми, а ти… — буркнув Реп’ях. На Гороха зиркнув. — А тобі чого пече?

— Живу я з нею. — Горох захитався, замотиляв башкою. — Ще із зими.

— Не брешеш? — очуняв Галаган.

— Та правда…

— От, швайка! — засмутився полковник. — Усіх без коняки обскакав! І де тепер кумові лікуватися?

— Про що це ви? — геть заплутався Горох.

— Пусте, — усміхнувся Реп’ях, штовхонув хлопця в плече. — То як? І ти тепер із парою?

— Та нібито…

— От і дякуй мені, — сказав Петро. — Не купила б у мене хату, де б ти її зустрів?

— Слухайте… Другий день усім дякую — уже в горлянку та горілка не лізе, — пожалівся Горох.

Як же добре, що до першого квітня ще доба. Відіспався, протверезів, картоплю в землю вкинув, півмішка із собою на Лупин хутір зібрав. Першого квітня зі світанком рушив до Майки. Тяг на собі новенький дирчик через хиткий місток, думав: дійсно, треба б міст підремонтувати…

Коли до хутора під’їжджав, зметикував: «Маня почує звук двигуна, визирне — і пропав сюрприз». Заглушив двигун, покотив моторолер вуличкою. Залишив дирчик біля ґанку, увійшов тихо.

Майка спала, та Горох розхвилювався не від вигляду сплячої дівчини, хоч завжди заводився з півоберта саме тоді, коли бачив заплющені очі, відкриті вуста, чув рівне спокійне дихання. Маня змінилася так разюче, наче не тринадцять днів тому розлучилися — рік, не менше. Засмагла, як чорт: невже на городі всі дні протовклася? Визирнув у вікно — так і є! Розсада помідорна стирчить, хоч будь-хто з місцевих сказав би: «Зарано!» Грядки влаштувала, посередині клумбу утворила, на ній зелені паростки квітів якихось. Чудна! А картоплю де садити? У квітнику попід хатою?

Присів на край тапчана. Роздивлявся знічено.

— Сонце… — прошепотів і сам злякався. Наче не можна. Табу.

Майка не чула. Спала солодко, і щоби скинути раптове хвилювання, Горох попхався на город у своїх почуттях розбиратися. Віднайшов незасіяну ділянку, узяв лопату, почав картоплю в землю кидати. «Та ні… — думав. — Сонце одне. Нащо собі брехати? А Маня… То інше. Маня зцілила… Жити хочеться…»

З картоплею розібрався за пару годин, до кімнати зазирнув — спить. Та так солодко, як дитинка. Усміхнувся, пішов до малої кімнатки, викотив на двір велику діжу, що Майка все мріяла в ній ванну собі зробити, та по морозу хіба діжу вичистиш?

Наносив води з колодязя, з усіма Майчиними сусідами привітався, подякував, що із запитаннями не причепилися, заходився діжу драїти. Два відра бруду відшкрябав, боком діжу поклав, щоби скорше сохла, пішов до кімнати, і вже нетерплячка: «Та скільки можна спати?!»

Тільки вмостився на ряднинці біля печі, Майка розплющила очі, сіла на тапчані.

— Толю?..

— Маню, ну ти байбачиха.

Майка не простягнула до хлопця рученята, як зазвичай, не простогнала: «Ходи до мене…» Відкинула ковдру, спустила голі ніжки з тапчана, пішла до хлопця. Присіла біля нього навпочіпки, в очі глянула. От нібито така, як раніше, а нібито й інша. На щоках рум’янець, не жовта-бліда. Очі нові… Нові — сяють.

— Город тобі на користь пішов, — усміхнувся хлопець. — Така стала… красива.

— До ста років житиму, — відповіла серйозно. — Шкода, не побачиш. На

1 ... 73 74 75 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"