Читати книгу - "На запах м’яса"

— Матінко… — Вчепилася в гілку, зіщулилася. Відчула гострий біль у маківці — раз, раз, іще раз — мало не знепритомніла.

— Кш… Кш… — вигукнула відчайдушно.

Круки відлетіли лише на мить. Крукали, — у вухах дзвін, — кружляли, знову кинулися на дівчину. Били-довбали — куди діставали: по плечах, ногах, голові. Майка вже не кишкала, припала до гілки, трусилася, з місця зрушити не могла, хоч у голові одне: «Злізти скоріше, злізти…» Ось круки знову відлетіли на мить, один раптом кулею — на дівчину. Підлетів — як дасть поміж очі. Як у Майчиному сні — трохи вище перенісся, де третє око в декого відкривається.

Майка закричала, трусонула гілку — гілка здригнулася, гніздо захиталося на верхівці. Не бачила того, — кров залила очі, — але ясно усвідомила: хитати гілку… Гніздо впаде. Яйце, дасть Бог, не розіб’ється… Може, попереду круків встигне… Заплющила очі, розгойдувала гілку з останніх сил.

Круки забули про дівчину. Кружляли над гніздом, крукали гірко.

— Прошу, прошу… — белькотіла, мов божевільна, трусила гілку. — Прошу…

Гніздо зірвалося, перевернулося, полетіло на землю, застрягло поміж гілля.

А яйця де? Спускалася, трусилася, плакала. А яйця де? Забула про круків, про подряпини і біль, стирала кров з очей, кліпала липкими повіками. А яйця де? Ось і драбина. Ледь здолала. Торкнулася ногами землі, роззирнулася — яйця ж мали на землю впасти. Де шукати? «Води б, — промайнуло. — Очі промити».

Де там! Рачки полізла по траві навколо груші, обмацувала землю руками: камінці, грудки землі, засохла козяча какашка… Може, у гнізді не було яєць?

Упала на траву — ані сліз, ані думок, ані надій. Над головою — шурхіт тихий. Повернула голову — крізь гілки до землі летіла легка червона куртка. Як у сповільненій зйомці, Майка побачила маленьке сіре яєчко, що воно, певно, впало на куртку поміж гілок, а тепер разом з одежиною летіло на землю.

Думка — вихор: уже підскочила, підхопила яйце… Якби ж Майка так змогла! Смикнулася судомно, сперлася на руки, поплазувала до місця, куди впала куртка. І яйце…

Воно лежало на вогкій м’якій землі — ціле, неушкоджене. Майка схопила яйце разом із землею, запхала до рота — намагалася жувати, та щелепи звело, сльози душили. Ковтала землю впереміш із солонувато-нудотною рідиною, шкаралупою, слизькою плоттю ненародженого птаха: поможи, поможи, поможи… Шлунок бідкався, гнав незнайому їжу назовні — Майка давилася, та знову й знову ковтала… Косувала в небеса з острахом: от зараз круки знову налетять.

Круки щезли.

— А-а-а… Ви так… — прошепотіла зацьковано. Зіп’ялася на ноги, посунула до хати. «Геть зле, — констатувала подумки. — Не піднімуся… Хоч би Толя скоріше повернувся, бо подохну тут сама, не встигну попередити, щоби ж мене не в землю. Щоби спалити і вітром розвіяти…»

Горох у Добриках випахався — усі жили порвав: то тільки збоку здається, що провести до старої хати каналізацію, облаштувати в колишній комірчині туалет із ванною, усе кахлями обкласти, бойлер підключити, а головне — правильну вигрібну яму вирити, легко. Бригаді з чотирьох-п’яти міцних дядьків роботи на два тижні. А Толька тільки добриківського знайомого Серьогу в підручні взяв. Подвійна вигода: однаково без помічника не обійтися, а в Серьоги й перекантуватися можна, щоби щовечора додому не їздити.

— Ох, жадібний, усе сам заробити хоче! — бідкався дід-хазяїн, що йому син із Чернігова грошей на той туалет із ванною дав і наказав до Великодня зробити, бо переживав за батьків, хотів, щоби на унітазі старі дупи гріли, а не за хату в дощату будку до вітру бігали.

— Роботящий, не жадібний, — захищала Тольку дідова баба. — Аби всі так працювали, — сказала, — таке б життя настало, можна було б узагалі не працювати.

Діда більше хвилювало, щоби Горох не розтягнув процес на все літо, та за десять днів глибока вигрібна яма, зсередини грамотно обкладена цеглою, уже сохла, труби розведені, бойлер висить, кахлі на стіні виблискують, а у ванні не можна плескатися тільки тому, що не можна ще воду у вигрібну яму пускати.

— Не кваптеся, — пояснював Толька. — Хай кладка висохне днів десять-п’ятнадцять. Люк не зачиняйте, аби яма провітрювалася… Та й кахлі повідпадають, якщо ви зараз у ванній кімнаті собі баню влаштуєте.

Дід із бабою язиками поцокали, обмацали-обдивилися все: немає причин хлопцям не заплатити. Розкрили гаманець — тримайте чесно зароблені грошики! Горох вкинув заробіток до кишені, попросився в Серьоги ще одну ніч переночувати, бо вже надвечір діло було.

— Боїшся поночі з грошима в Капулетці їхати? — спитав той.

— Та ні. Справа в мене ще в Добриках.

Зранку побіг на добриківський базар, купив китайський скутер «Вайпер-шторм» — синій, блискучий.

— Усі гроші за дирчик віддав? — здивувався Серьога.

— Та зароблю ще, — усміхнувся Горох. На дирчик скочив, гайнув у Капулетці.

Спочатку хотів одразу до Мані мчати, бо скучив страшенно, та на календарі — двадцять дев’яте березня, а в Гороха фантазія розігралася: з’явитися першого квітня, у день дурнів, сміху й розіграшів. Сказати дівчині: «Дирчик тобі купив!» Ну, не повірить же. Сірі очі стануть великими й прозорими, як два озера. Брови зведе, фиркне…

Повернув до прабабчиної хати. Загнав моторолер на подвір’я, та поява в тихих Капулетцях новенького блискучого синього скутера не минулася непоміченою. До Тольчиного двору підтягнулися Реп’ях із Галаганом, сусідський дід причалапав, Полкан заглянув.

— Ну! І куди ти на ньому їздитимеш? — спитав.

— А чого? Діло хороше, — підтримав хлопця Реп’ях. — Он я скоро свою «Волгу» на колеса поставлю. Теж синьою буде.

— Ти мені дивись, — попередив Гороха дільничний. — Спіймаю п’яним за кермом — віддаш мені свій апарат. Замість штрафу.

— Не діждетеся! — сказав Горох.

— Ну, раз так — наливай!

От і добре, що на календарі тільки двадцять дев’яте березня, бо квасити довелося добру добу. Почали потроху, розговорилися, збігали до Реп’яхової Томи в магазин по горілку, знову випили… Під ранок мужики розбрелися по домівках, та тридцятого вдень Галаган повернувся…

— Оце йшов до кролятника й згадав: учора щось таке важливе в тебе спитати хотів… — насупив мордяку. — Ти часом не пам’ятаєш?

Толька знизав плечима й знову налив.

Галагана розвезло немилосердно. Хильнув чарочку, щоку кулаком підпер.

— А я ж полковник… — зізнався кульгавому. — Ти зрозумів? Предки мої,