Читати книгу - "Джури козака Швайки"

МАЦИКОВІ ТОВАРИШІ

Сніги розтанули швидко і дружно. Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра. Щораз тепліше пригрівало сонце і земля просихала на очах. Ліси та діброви вкрилися блідо-зеленавим серпанком, і в них залунали голоси перших мандрівних птахів.

Ополудні піщаною лісовою дорогою пробирався на кошлатих татарських коненятах чималий гурт озброєних чим попало вершників. Поруч з переднім конем — високим, довгастим — неспішно трюхикав вовк. Час від часу вовк нечутно щезав у кущах, а за хвилину так само нечутно випірнав з них далеко попереду. Чекаючи на господаря, вовк знічев’я розглядав якихось комашок, які, опритомнівши після тривалого сну, грілися під сонцем.

Трохи позаду від Швайки їхав його вірний джура Грицик. Як і пристало порядному джурі, він робив те, що і його господар. Погляне Швайка угору — і джура туди ж дере кирпу. Наморщить Швайка чоло — і в джури бровенята сповзаються докупи. От лише люлькою ще не розжився Грицик. Тож замість неї він тримав у зубах якусь кривулясту гіллячку. Гіллячка була нестерпно гірка, Грицик кривився і раз по раз чвиркав на землю.

Санько їхав у гурті воронівських хлопців. Після того, як поховали діда Кудьму, козаки почали роз’їжджатися. Остап з Куцим подалися за свої пороги, інші теж рушили збирати охочих до козакування. Останнім полишив Вовкулацький кут Пилип Швайка. Тепер у нього було два джури.

— Ну, куди я тебе подіну? — бідкався Пилип перед згорьованим Саньком. — Згодом, може, ти й заміниш нашого діда, а поки що тобі треба якнайшвидше вибиратися з цього гнилого болота. Замалий ти ще для волхвування. Тож поїдьмо краще до наших братчиків, а там видно буде…

Але спочатку Швайка вирішив зазирнути до Воронівки.

— Не годиться нам cамим вирушати до Вирвизуба, — пояснив він хлопцям. — Усі мої друзі збирають людей, а ми що — гірші?

Зустрічати їх збіглася ледь не вся Воронівка. У селі були чомусь певні, що ні Грицика, ні Санька вже давно немає в живих. А тут на тобі — приїхали такі гарні хлопці в кожушках, у нових чоботях і на власних конях. Спражні тобі паничі, а не звичайні воронівські хлопці!

Однолітки хвостом бігали за Грициком, ловили кожне його слово. Всі воронівські дівчатка потайки закохалися в нього. А от за Саньком ніхто не ходив і не закохувався. Бо як взяла його мати додому, то так і не відпускала до самого від’їзду. Все годувала його та обмивала то радісними, то гіркими сльозами.

Гарно було у Воронівці. І спокійно. Панові Кобильському тепер було не до Грицика з Саньком. Після того, як його віддухопелив — проти своєї волі — Тишкевич, пан як поїхав до Канева з сорому, то так і досі не вертався, і казали, що повертатися не збирається. Тож воронівці не без підстав почали вважати, що на їхню вулицю прийшла довгождана воля.

А коли Швайка розповів землякам про те, як хоробро бився з татарами дід Кібчик та інші воронівські козаки, піти до плавнів вирішили ледь не всі. Але Швайка був перебірливий.

— У тебе, дядьку, вже сивина світить, — казав він одному. — От коли будемо збирати народне рушення — тоді тебе першого покличу, а поки що грій свої кісточки на сонечку та сій зерна для своїх онуків.

Не приймав він і тих, хто мав сім’ї.

— Краще вирощуйте нам козаків, — казав.

Не приймав він і Грицикових ровесників.

— Спочатку навчіться витирати носи, — радив він їм.

А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців.

Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу.

Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться — так би й не відпустила Санька.

Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав:

— Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки?

— Так то ж було минулого року, — поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. — А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний.

Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку.

Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка