Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Деякі з них були одягнуті в форму ландскнехтів, тільки пошиту з тонкого білого полотна, з великим викотом на грудях і з прорізами на рукавах, стегнах і спині, крізь які було видно їх ніжне тіло. На головах у них були шапочки з тонкого лляного полотна, вигаптувані золотом, оздоблені гарними страусовими перами, що маяли на вітрі. На поясах, гаптованих золотом і червоним шовком, висіли піхви з золотої парчі для кинджалів, їхні черевички, панчохи, шаровари, куртки, торочки були з білого шовку, а шнурки й застібки — золоті.

Інші також були одягнуті в ландскнехтську форму, але різних кольорів: синю, зелену, бордову, голубу, червону, з прорізами; вишивками, гербами — як кому подобалось. У всіх на рукавах був кольоровий кружечок — ознака їхньої професії.

Hoerweyfel, їхній наглядач, хотів утихомирити дівчат, але вони зовсім не слухались і своїми милими гримасами й словечками примусили й його сміятись.

Одягнутий пілігримом Уленшпігель чимчикував собі поряд із військом, немовби човничок збоку великого корабля.

Раптом Ламот запитав його:

— А ти куди йдеш, прочанине?

— Пане капітан, — відповів голодний Уленшпігель, — колись я вчинив великий гріх, і капітул Собору Богоматері наклав на мене покуту — піти до Рима пішки й просити відпущення в папи. Святий отець дав мені відпущення з умовою, щоб я повернувся на батьківщину і проповідував слово Боже усім солдатам, яких зустріну де по дорозі, а ті повинні за мої проповіді поїти й годувати мене. Так, проповідуючи, я й підтримую нужденне своє життя. То чи не дозволите мені на найближчому привалі виконати свою обітницю?

— Дозволяю, — сказав Ламот.

Уленшпігель по-товариському втиснувся між валлонців та фламандців, раз у раз мацаючи куртку, чи на місці листи.

Дівчата йому гукали:

— Гей, пілігриме, гарненький пілігриме, а йди-но сюди! Покажи, чи добрий з тебе…

Уленшпігель підійшов до них і скромно сказав:

— Сестри мої во Христі, не глузуйте з бідного пілігрима, який блукає по горах і долинах, щоб проповідувати віру святу солдатам.

А сам їв очима їхні дівочі принади.

Свавільні дівчата, просовуючи свої веселі обличчя між завісок, кричали:

— Ти ще замолодий, щоб повчати солдатів. Лізь до нас, ми тебе навчимо веселішої розмови.

Уленшпігель з великою охотою скочив би до них, та боявся за листи. Двоє дівчат простягли йому свої білі повні руки, щоб витягти його на воза, та ревнивий hoerweyfel крикнув:

— Ану забирайся геть, бо порубаю на шматки!

І Уленшпігель слухняно відійшов, але здалеку він поглядав крадькома на свіжих дівчаток, осяяних яскравим промінням сонця. Тим часом дійшли до Бергема. Командир фламандців Філіпп де Лануа[154], сьєр де Бовуар, наказав зупинитись на відпочинок.

Тут стояв невисокий дуб. Віти його були зрубані, а одна найтовща гілляка зламана до половини. На ній минулого місяця повісили анабаптиста.

Солдати зупинились. Прибігли маркітанти і стали продавати хліб, пиво та всіляке м’ясо. Дівчата купували цукерки, тістечка, мигдаль, пиріжки.

Коли Уленшпігель все це побачив, то в нього аж підтягло живіт.

І тут він раптом спритно, як мавпа, виліз на дерево, сів верхи на нижню товсту гілляку, що була від землі футів на сім, і почав лупцювати себе різкою, а навколо нього з’юрмилися солдати й дівчата.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! — сказав він. — У Святому письмі сказано: хто подав бідареві, той подає Господу Богу. Солдати, і ви, прекрасні дами, славні, подружки хоробрих вояків, подайте Богові, тобто дайте мені хліба, м’яса, вина, пива і чого ласка ваша зволить, хоч би й тістечок, то не завадить, і Господь, багатий на все, щедро вам відплатить за це купами ортоланів, річками мальвазії, горами цукерок, rystpap'ом, який ви будете їсти в раю срібними ложками. — І далі вже зовсім жалібно: — Хіба ви не бачите, як тяжко я мушу покутувати гріхи свої? Невже ви не полегшите моїх страждань від оцієї різки, що зранила до крові мої плечі?

— Що це за божевільний? — питали солдати один одного.

— Друзі мої, — відповів Уленшпігель, — я не божевільний, я тільки покутник, і то дуже голодний. Бо коли дух мій плаче від гріхів, то шлунок мій плаче від голоду. Блаженні вояки, і ви, прекрасні дівчата, я бачу там у вас жирну шинку, гуску, ковбасу, вино, пиво, пиріжки. Невже не дасте нічого бідному пілігримові?

— Дамо, дамо! — загукали солдати-фламандці. — У цього проповідника славна пика!

І почали кидати йому шматки їжі, немов м’ячі. Уленшпігель їв, сидячи верхи на гілляці, та все примовляв:

— Голод робить чоловіка тупим і нездатним до молитви, а шинка одразу проганяє поганий настрій.

— Бережись, голову розіб’ю! — гукнув один сержант, кидаючи йому напіввипиту пляшку.

Улепшпігель схопив ту пляшку і, п’ючи невеличкими ковтками, повів далі:

— Хоч гострий, нестерпний голод і згубний для нашого тіла, але є речі ще згубніші, чого бідний прочанин дуже боїться. Щедрі солдати дають йому хто шинку, хто пляшку пива. А прочанин мусить бути стриманим, бо коли вип’є натщесерце, то одразу ж і вп’ється.

Не встиг він цього сказати, як упіймав на лету гусячу лапку.

— Оце вже справжнє чудо, — гукнув він, — уловити в повітрі рибу, що водиться на сухому. Але дивіться, від неї вже й кісток нема! Що буває ненаситніше, ніж сухий пісок? Неплідна жінка і голодний шлунок.

Нараз він відчув, що його щось коле ззаду. Він обернувся і побачив прапороносця.

— Гей, пілігриме, невже знехтуєш баранячим стегном? — гукав він, простягаючи йому на вістрі алебарди добрячий шматок.

Уленшпігель узяв його і сказав:

— От ми й квити. Краще я встромлю зуби в це стегенце, ніж ти стромлятимеш гостряк у моє. Я зроблю з цієї кістки сопілку і заграю на ній хвалу тобі, милосердний алебарднику. А проте, — казав він далі, — який же це обід без солодкого? Чого варте хоч би й найсоковитіше бараняче стегно, коли після нього прочанин не побачить благословенного обличчя якого-небудь пиріжка?

Тільки-но він це промовив, як мусив схопитися рукою за обличчя, бо з гурта веселих дівчат полетіли в нього два пиріжки — один поцілив у щоку, а другий в око. Дівчата зареготалися, а Уленшпігель до них:

— Красно дякую вам, дівоньки, за те, що ви цілуєте мене солодкими пиріжками.

Та пиріжки впали на землю.

Але ось загриміли барабани, засурмили сурми, і військо знову рушило в похід.

Мессір де Бовуар наказав Уленшпігелеві злізти з дерева і йти за військом, від якого тому хотілося б бути за сто миль, бо Уленшпігель здогадався-таки зі слів деяких вояків і з їхніх косих поглядів, що він у підозрі