Читати книгу - "Мальва Ланда"

Бумблякевич затряс головою:

— Ні-ні, мене такі речі зовсім не цікавлять.

— З вашого боку це, можливо, й не зовсім ґречно, але я вибачаю, бо ви мій гість… Так от, зараз справи пішли на краще. Мені вдалося влаштувати на посаду начальника в'язниці свого тестя — пана Дезидерія Фляка. Душевний дідусь! А як він вишиває! У нього звичай — кожному звільненому з в'язниці дарувати на прощання одну зі своїх чудових вишиванок. І люди його цінують. У нас взагалі заведено дбати про своїх клієнтів. Наприклад, одна родина злочинця, якого я повісив, регулярно надсилає мені вітання. З якого б це дива, питається? А тому, що коли я по-людськи, то й зі мною по-людськи. А було так. Цього чоловіка повинні були повісити після Різдва. От я й думаю собі — а чому б не відпустити його на свята додому? Родина зрадіє, що всі докупи зібралися, та й йому розвіянка. Так я й учинив — пустив того ланця аж на три доби. Всяке могло статися — міг біс підкусити й не вернувся б. Але він чемно повернувся до в'язниці, та ще не з порожніми руками — приніс печеного і вареного. «Нате вам, пане Ліндер, від нашої родини». Я йому так і сказав: «Ви ж, добродію, могли і драла дати, ге?» А він знаєте, що мені на теє? «Е-е, пане Ліндер, хто має висіти, не втоне. Все одно зловлять. А я б хотів, — каже, — щоб таки ви і ніхто інший мене повісили. У вас так затишно, так затишно!» — комісар змахнув сльозу і голосно сьорбнув носом. — Одним словом, дав я йому ще й Великодня діждатися. А вже тоді й повісили. Еге… Зараз мені трохи легше. За ката часом і тесть підміняє. Та й, скажу вам, знаходяться і в нього свої прихильники. Бувало, впреться котрийсь — хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». А як можна чекати, коли саме цього дня призначена страта і я вийшов на роботу саме яко кат. Це ж я, коли страта відміниться, змушений буду заплатити самому собі купу грошей фактично за невиконану роботу? Не можу ж я, викликавши ката, одірвавши його від якихось своїх невідкладних справ, відправити потім з нічим! Це було б непорядно. А я люблю порядність. І який же я вихід знаходжу, га?

— І який же ви вихід знаходите?

— А дуже простий. Я не відміняю страти, але страчую не того, хто будь-що хоче діждатися пана Дезидерія, а зовсім іншу особу! Ось як я викручуюся з цієї дратівливої ситуації… Те саме й з тортурами. Усі засуджені виразно діляться на два табори: одні бажають потрапити лише у мої руки, а інші — в руки пана Дезидерія. Теж я вам скажу — самоук!

— Самоук?

— Чистої води самоук! Ніхто його не вчив. Просто тобі вроджений талант. Золоті руки. Особливо, коли має натхнення. Без натхнення не працює.

— Натхнення, що не кажіть, потрібне і в кльозеті[92], — погодився Бумблякевич. — Без натхнення нічого не вийде, хоч би й увесь день там просидів.

— О, власне! Бачу, ви на цьому розумієтесь. А як я відкрив його? Дивлюся, що завше, як треба курочку на обід потрактувати, то не кому, а моєму тестеві сеє лепське діло доручають. Скручував голівку так удатно та безгучно, що, здавалося, не курку він соборує, а якусь бадилинку рве. Пташина ані кавкне.

— Так, це й справді неабиякий талант.

— Ото ж бо! Таланти поруч! Треба лише вчасно їх помічати. А то ж подумати — яке б у нього могло бути життя? Нудна сіра старість, прогулянки з паличкою та безмежні триндикання на лавці в скверику з такими ж, як і він, неприкаяними трухликами. Бррр! А я знайшов продухвину для його спраглої душі — і чоловік ожив! Ніколи не дасте йому сімдесятки!..

— Так, це добре, коли людина займається улюбленою справою. От я знав одного чоловіка, що ловив ворон і продавав їх на базарі, буцімто курчат. А це, я вам також скажу, не просте діло, бо обскубана ворона має синюватий відтінок. То він що робив? Підфарбовував де треба жовтою барвою, і курча таке виходило, що любо-мило поглянути. Сам я не їв, Бог милував, але їли мої знайомі і дуже прихвалювали. Ще й випитували його: де ви таких курчат берете, що й не тлусті, й такі наваристі?

Бумблякевич вже ґольнув собі добру порційку рому і навіть відчув бажання погомоніти з паном Ліндером. Вже йому не квапилося.

— Знайшов я і для тестьової заняття, — провадив далі пан комісар. — Вона в мене духівник. Відпускає гріхи з лише їй притаманною спритністю. Дивовижно! Інколи їй сповідаються у тому, в чому мені при жодних тортурах признатися не бажали.

— Та у вас не родина, а справжній скарб!

— Аякже! І я бережу та плекаю цей скарб. Що ви там увесь час жуєте?

— Я ж казав уже: маківник. Хочете?

— Ні. Своїм жвакулянням ви мене увесь час відволікаєте, я збиваюся і забуваю, про що хотів розповісти.

— Так воно і є.

— Що саме? — не второпав пан Ліндер.

— Якраз оце, що ви щойно сказали.

— Але я вже забув.

— Я й кажу.

Пан Ліндер струснув головою, і мозок, який перед тим роз'їхався був у різні сторони, з'їхався докупи.

— Ага, вже знаю. Я вас ознайомив зі своєю родиною.

— Але ж не з усією? Наприклад, хто ця юна особа в садку?

— А-а, то моя донечка, моя Олюнька, моє пуп'ятко. Сидить собі цілюсінькими днями у садочку і читає, читає, читає… Хоч би тобі пальчиком поворухнула, хоч би тобі пилинку здмухнула! Ні на що не годяща. Хіба заміж віддати.

— То й віддайте.

— Але за кого? Донька пана Ліндера — це вам не така собі штучка. Хіба я можу віддати її за якогось жевжика? Мені ж потрібен не просто зять, а помічник, однодумець, людина, яка