Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Чорт його знає, де він… тобто пліт… Цей старий дурень продав дещо й одержав сорок доларів, а коли ми знайшли його в шинку, в нього вже вициганили всі гроші, крім тих, що він устиг витратити на горілку; а коли я поночі приволік його до схованки й ми побачили, що плоту нема, то так і вирішили: «Цей малий мерзотник украв нашого плота, кинув нас отут напризволяще й утік, попливши ген за течією».

— Та чи ж міг я кинути напризволяще мого негра? Єдиного в цілім світі мого негра, єдину мою власність?

— Ге, ми про те й не подумали. Бачиш, ми вже й самі привикли вважати його за нашого негра; та й не дивно — адже ми крутилися через нього весь час, як мухи в окропі. А коли ми побачили, що пліт зник і ми опинилися ні в сих ні в тих, то нічого ліпшого не лишалося нам, як іще раз спробувати щастя з «Королівським Неабищо». Відтоді я з порожніми кишенями й нипаю, а в горлянці мені так сухо, немов у порохівниці. Де ті десять центів? Давай-но їх сюди.

Грошей я мав чималенько, а тому віддав йому десять центів, але попросив купити за них щось поїсти й поділитися зі мною. Я сказав, що грошей більше не маю й ще від учора нічого не їв. Він промовчав. А тоді повернувся до мене та й питає:

— А як ти гадаєш, негр той може нас виказати? А то ми з нього шкуру злупимо!

— Як же він може виказати? Хіба ж він не втік?

— Та де там! Той старий телепень продав його і навіть зі мною не поділився, усе заграбастав, а гроші всі пропив.

— Він його продав? — вигукнув я й заплакав. — Як же це? Це ж мій негр, то й гроші мої! Де він? Віддайте мені мого негра!

— Не бачити тобі твого негра, де ми його зараз візьмемо, — кричи, хоч лусни! Слухай-но, а чи не збираєшся ти часом сам нас виказати? Хай мене чорти вхоплять, якщо я тобі хоч на гріш вірю. Гляди мені!

Він замовк, але я ніколи досі не бачив у нього такого лютого погляду. Все ще хлипаючи, я промимрив:

— І зовсім не хочу я нікого виказувати, та мені й не до того: я мушу шукати мого негра.

Це його, здавалося, спантеличило: стоїть на місці, щось собі міркує, чоло зморщив, а в руках пака об'яв на вітрі тріпочеться. Думав він, думав та й каже:

— Слухай-но, нам треба перебути тут три дні: Якщо ти обіцяєш, що ні ти, ні твій негр не викажете нас, я скажу тобі, де його знайти.

Я пообіцяв, і тоді він сказав:

— Фермера звати Сайлас Фел… — і урвав мову. Розумієте, він зібрався сказати мені всю правду, а далі зупинився й почав знову щось розважати; слідкуючи за виразом його обличчя, я подумав, що він змінить свій намір. Так воно й вийшло. Він усе одно не довіряв мені; йому тільки треба було днів на три вирядити мене з міста.

Він казав далі:

— Чоловіка, що купив його, звати Абрам Фостер — Абрам Дж. Фостер — і живе він у селі, за сорок миль звідси, по дорозі на Лафайєт.

— Гаразд, — відповів я. — За три дні я доберуся туди. Опівдні й вирушу.

— Ні, рушай зараз; не гай часу і дорогою не патякай зайвого. Заціп язика та гайда звідси, тоді ми тобі нічого лихого не станемо робити. Зрозумів?

Цього мені й треба було, задля цього я й удав із себе невинне ягня. Я мусив розв'язати собі руки, щоб зробити те, що задумав.

— Ну, забирайся геть, — мовив він. — І можеш казати містеру Фостерові все, що тобі заманеться. Може, тобі пощастить переконати його, що Джім твій негр, — деякі йолопи не вимагають документів; я чув, що тут, на Півдні, такі трапляються. А ще, коли ти скажеш йому, що об'ява та винагорода фальшиві, може, він і повірить, якщо поясниш, навіщо воно було потрібне. Ну, а тепер іди собі і мели Фостерові, що в голову стукне, але доки туди дійдеш, не смій і писнути.

На тому я й пішов нібито до Фостера. Я не озирався, а проте відчував, що герцог слідкує за мною. Та я знав, що йому те скоро набридне. Я прямував тією дорогою щось із милю, а тоді подався назад через ліс та й вийшов просто до садиби Фелпса. Я вважав, що ліпше буде мені відразу взятися до діла та попередити Джіма, щоб він мовчав, поки ці шахраї заберуться геть звідси. Не хотів я через тих негідників клопоту собі завдавати. Я вже надивився на них і надалі не бажав мати з ними діла.

Розділ XXXII

Коли я дочвалав до плантації, довкола було тихо, мов у неділю, стояла гаряча сонячна година; всі пішли в поле; в повітрі тихенько дзижчали й бриніли жучки та мухи, і так від того робилося тоскно на серці, немов навкруги усе повимирало; а коли ще й листя затріпоче під вітром, то аж моторошно стає, — здається, ніби то гомонять душі вже давно померлих, неначе вони про тебе говорять. Під таку пору й самому хочеться померти, аби лиш усе якнайшвидше скінчилося.

Маленька Фелпсова бавовняна плантація скидалася на всі інші, які рясно були розкидані навколо. Садиба, акрів зо два завбільшки, обгороджена жердинами; щоб легше було перелазити огорожу та щоб жінкам зручніше було сідати на коней, попід нею стоять кругляки з колоди, наче барила різної висоти; де-не-де у дворі росте миршава трава, але більше голих, витоптаних пролисин, схожих на старий капелюх із витертим ворсом; для білих — великий на дві половини будинок із протесаних балок, щілини між них замазані глиною чи вапном, а зверху побілені, хоча, видно, вже давненько; кухня, складена з непротесаних колод,