Читати книгу - "Людолови Том 1"

«Ух, як тут погано після дніпрових берегів», — подумав він, давлячись чимось огидно смердючим.

Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю.

— Знатимеш, як тікати! — прохрипів над ухом знайомий голос. — Знатимеш, як хлопців підбурювати!

Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в'язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот.

Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями.

— Оце здорово! І не писнули, — задоволено крекнув Кузьменко. — Знатимуть, падлюки, як роботу кидати.

Савко похолонув.

«Зрадили! Але хто? Хто?» — блискавично промайнуло в думках.

А майстри вже хапали зв'язаних парубків і кидали, як колоди, в човни.

Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів.

— Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто вморилися. Та й свято ж було… Ми б сьогодні повернулися зранку, — полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п'ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів.

І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка, і сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові:

— І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все'дно не залишимось!

— Ах, падлюка! Ах, гадючий виплодок! — стискав Кузьменко кулаки. — Вчив його, втовкмачував йому в голову, як працювати, а він тільки-но вивчився, — та й з дому. Правду кажуть: скільки вовка не годуй, він усе у ліс тягне.

— Справді вовк. Хижаком дивиться. Ну, ми тебе, хлопче, приборкаємо. І дикого коня до вуздечки привчають.

— Спробуйте! — блимнув очима Савка.

І рвонув зв'язаними за спиною руками. Але ремені глибоко впилися в шкіру і не піддалися його зусиллям, тільки м'язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора.

— Ого! Так він ще, собака, загрожує! Почекай! Знатимеш, що таке цех, — обурився й Причепа. — Відведіть його, панове, знов до льоху, та не галасуйте, бо це сходка, а не ярмарок.

Підмайстри виступили один за одним: Одні сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення. Дехто намагався приховати свою провину або подати її як необміркований юнацький виступ, мало що не жарт.

Недовго сперечалися майстри. Перших ухвалили вони добре відшмагати канчуками, а решту поштрафувати на камінь воску й присудити до церковного каяття.

— Хай щодня ходять до церкви та слухають панотцеві казання.

— І хай панотець накладе на них сувору покуту, — задоволено потирав руки іконописний дідок.

Промайнули в повітрі волохаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. Присуд було одностайно ухвалено. Лишалося виконати його. Принесли важку дубову колоду, ввели засуджених — і почалася каpa. Одного за одним клали підмайстрів на дубову колоду, здирали з них сорочку та штани, хтось із майстрів сідав йому на плечі, другий — на ноги, а один з найдужчих катував.

Савка стояв осторонь, чекаючи на свою чергу. Він полотнів і зеленів з безсилої люті й жалості до товаришів, бачачи, як вкриваються їх спини червоними кривавими смугами, як пухнуть ці смуги, наче повзуть і пручаються під набряклою шкірою маленькі червоні гадючки.

…Тридцять…

Сорок…

П'ятдесят…

Це була найвища кара. Але лупили немилосердно і, підводячись, кожен із покараних мало не падав з болю. Кузьменко стояв серед майстрів і мовчки смоктав люльку. З насолодою спостерігаючи вираз Савчиного обличчя. Хай полотніє, хай тремтить із жаху й безсилої люті! І свинячі Кузьменкові очі зловтішно виблискували з-під рудих вій.

— Оце так! Оце добре! Хай знають, що таке цех, — підштовхнув він майстрів, п'яніючи з помсти.

— Чого ж ти стоїш? Ми вже вморилися! — гукнув йому один з майстрів, кидаючи скривавлений канчук.

— Та я ще почекаю. Доведеться ще Савку обробляти під червоний сап'ян, бо йому ж призначено. цілу сотню.

Нарешті дійшла Савчина черга. Винесли передостаннього підмайстра, залишивши на підлозі кілька темно-багрових крапель крові. Знесилені мордуванням, майстри важко сопли й пили холодну воду, витираючи спітнілі обличчя.

— Лягай, стерво, — наказав Кузьменко, засукуючи рукави.

Савка зиркнув на нього, і щось схоже на криву усмішку промайнуло на його устах. І стільки презирства, і стільки зненависті було в цій усмішці, що коли б майстри були спостережливіші, їм стало б моторошно. Мовчки, з якоюсь зловтішною поквапливістю він ліг на колоду.

— Ану, держися, гаде! Виб'ємо з тебе дур! — крекнув Кузьменко, і, ковтнувши міцної горілки, взявся за канчук.

…Тридцять… Сорок… Сімдесят.

З набряклими жилами на чолі, червоний, захеканий, мордував Кузьменко криваву спину свого підмайстра. Він важко сопів і при кожному ударі кевкав нутром, як кінь селезінкою.

Ані стогону, ані крику не вирвалося з Савчиних уст. Спочатку все тіло його звивалося під канчуком несвідомим тваринним здриганням. Потім він сполотнів, і тільки очі його палали гарячковим огнем та зуби до крові прикусили губу. Але ось тіло його обважніло, зм'якло й нерухомо випросталося на колоді червоною купою роздертого на клоччя м'яса.

— Стій! Стій! — зірвався з місця дід Омелько. — Стій, кажу! Помер хлопець!

Кузьменко спинився з повислим у повітрі канчуком.

— А, чорт! Ще залишилося десять!.. — витиснув він із себе, відсапуючись. — Полийте його водою. Мо, ще очуняє…

Павло та Остап кинулися по воду, розв'язали Савку.

— Як же його?.. На спину не покладеш, — метушилися вони навколо хлопця.

Перелякався й Причепа і все намагався розтулити Савчині зуби.

— Горілки! Та голову набік!.. Оце так притичина… Оце так заковика… Ось тобі й маєте… — розгублено бур мотів він. — Доведеться тепер з судом та замком воловодитися.

Обережно підвів він Савчину голову і влив йому кілька крапель горілки, поки Павло та Остап перекладали хлопця на чисту ряднину.

— Нащо ж ви його перекладаєте?! — заметушився Кузьменко. — Йому належить ще десять канчуків.

— Ах ти, собака, — кинув йому в вічі Грицько. — Забив хлопця на смерть, і йому ще замало! Не дамо мордувати!

— Не дамо! — підхопили Павло та Остап. — Усе через тебе вийшло: і збитки, і оця втеча, і лупцювання.

— Оце так! Коли б ти з хлопців шкуру