Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Але я про сходи. Там є такий майданчик після першого маршу, де на стіні великими негарними літерами наспрейовано PORTUGAL IS CURSED BY GOD. Усіх нас той напис жахливо потішив: Бог прокляв Португалію? Гагага!!! А що нам казати про нашу засрану Польщу?! Гагага!!! А нам тоді що про нашу факінґ Юкрейн? Цілком непогано бути настільки проклятим, як ця Португалія! От так прокляття — подарувати найкрасивіше місто на світі, нас би він так прокляв. Ну, і тому подібний пожвавлений обмін думками.

Рівно через п'ять років і п'ять місяців ми з Пат опинилися на тих самих сходах. З неба періщило, але ми все-таки піднімалися, бо нас тягнула і вабила Альфама, ми сліпо йшли на запахи цього арабського слова. Ні, я не мав жодної певності, що ми йдемо правильно — стількома всілякими сходами довелося підніматися і збігати від того першого дня в Лісабоні. Але подолавши нижній марш, я переконався, що все гаразд. Я попросив Пат негайно вислати до АБо есемес із текстом PORTUGAL IS CURSED BY GOD — обов'язково великими літерами. «Він зрозуміє», — запевнив я. Не пригадую, чи вона мене там сфотографувала.

Той напис, можливо, й досі на своєму місці. Не виключаю, що іноді його замазують, але невдовзі він з'являється знову. У ньому міститься надзвичайно важливе послання. Якби Верховний Дизайнер дозволяв кожному з нас перед народженням поїздити світом і вибрати собі батьківщину для майбутнього життя, то я вибрав би саме це красиве місце, де прокляття нічим не різниться від благословення, а є лиш однією з його форм.

ЛОЗАННА, 2004

Нашу з Пат раптову появу того дня в Лозанні інакше як великим стрибком не назвати. Ми зістрибнули з понад півторатисячної верхотури Морґетену, де нас гостив у своєму високогірному притулку, чомусь названому рестораном, добряга-сировар Хриґу з усіма своїми биками й коровами. Був початок липня. На Морґетені затяжні холодні дощі змінювалися короткочасними снігопадами. Анна, сироварова дружина, з жалощів подарувала нам цілоденні залізничні квитки, на яких можна їздити всієї країною в будь-якому напрямку — куди очі дивляться. У цьому випадку — очі машиністів, ясна річ.

Тож із Обервіля ми пустилися спершу в Рарон — звісно ж, заради Рільке, бо я всюди де можу нав'язую відвідини його місць. А в Рароні він похований, тобто це вже таки дійсно його місце, персональне, на яке ніхто інший не зазіхне. До того ж, судячи з розташування могили, Рільке, довершений естет, шаман і сноб, сам його собі добирав, орієнтуючись на красу гірської панорами.

Після пронизливого (в усіх сенсах) Морґетену і помірного (тільки в сенсі кліматичному) Рарону ми надумали вирушити до Женевського озера. Отам і виявилося, що ми зненацька стрибнули в зовсім іншу країну — з виноградниками, платанами, пальмами, французькою мовою і більш як тридцятиградусною спекою. Дві години, два потяги, одна пересадка, здається, у Сьйоні — і нова країна. Колія пролягла над самісіньким озером, його узбережжям. У Монтре ми встигли побачити готель, з якого Набоков протягом останніх сімнадцяти років життя виходив (панама, шорти, сачок) на лови метеликів. Потім була ще станція з дитячою назвою Веве. А тоді вже Лозанна. От у ній ми й зупинилися.

Тобто для нас Женевське озеро не Женевське, а Лозаннське. Слово «лоза» в назві міста робить її виноградною. Крім того, в ній відлунює Анна, сироварова дружина, завдяки якій ми до неї, Лозанни, й потрапили.

Щодо цього міста в мене була своя таємна мета, про яку Пат не могла знати нічого. Приблизно[66] за рік перед тим до мене вперше написала Кс. У цій книжці я про неї не так давно згадував. Якщо ви читаєте цю книжку згідно з її абетковою послідовністю, то мали б іще пам'ятати. Кс писала до мене більш-менш отак: «Звичайно, я знаю, що у Вас є сім'я, але мені здається, я могла би стати Вашою музою. Я захоплена тим, що Ви пишете, проте, на мій погляд, останнім часом у Ваших творах відчувається деяка втома від життя. Я дуже сподіваюся, що могла б якось це змінити. Вдихнути у Вас нові ідеї та образи чи що. Про себе: мені скоро виповниться вісімнадцять, я живу не в Україні, але буваю в ній. Ще: я складаю пісні і граю на гітарі. Моє фото Ви знайдете в додатку».

Певний час я не знав, що з цим робити. Хоч ніде правди сховати, мені подобалось уявляти собі, як вона щось таке в мене вдихає — рот у рот. Тобто надихає мене. Ні, насправді я просто затримував момент відповіді. Можливо, я боявся відлякати її надто швидким листом. А може, тягнув час до її повноліття? Останнє припущення — трохи незграбний жарт, якщо хто не зрозумів.

Урешті ми почали обмінюватися листами. Здається, в другому своєму листі (найпізніше у третьому) Кс перейшла на ти, а в четвертому, відповідаючи на моє запитання, де все-таки вона живе, запропонувала мені вгадувати. «Маленька країна в Європі, — натякала вона. — Багато гір і озер». Я перебрав кілька варіантів (Словаччина, Словенія, Чехія) і ризикнув найменш імовірним: «Швейцарія?». «Браво, ти вгадав з першого разу!» — чомусь дуже втішилася вона. «Shit, — подумав я, читаючи ту її відповідь. — Як же до неї добиратися? І що то за муза така, котра за стількома замками-кордонами?». На той час я жодного разу не бував у Швейцарії, тож уже й не надто вірив, що колись до неї потраплю. Але для годиться я спитав: «І що ж тебе туди занесло?». Вона пояснила, що її батьки-лікарі знайшли там якусь дуже блатну роботу, а вона переїхала з ними. Я став уточнювати куди саме. «Чудове місто над найбільшим озером, — інтригувала й далі Кс, мабуть, велика прибічниця всіляких вікторин. — Мова французька. Але не те місто, про яке ти відразу ж подумав». «Чорт забирай, — здригнувся я. — Не Женева. Невже моє прокляття повторюється?». І випалив у листі єдино можливе фатальне припущення: «Лозанна?». «Браво, браво, браво!» — застрибала Кс у відповідь багатьма знаками оклику. Так підтвердилося найгірше.

Мої дотодішні стосунки з Лозанною складалися, хоч я в ній, повторюю, ще ніколи не бував, досить напружено. Багато років перед тим, пишучи «Рекреації», я з невідомих мотивів саме в Лозанну закинув доктора психіатрії Попеля, цього втіленого