Читати книгу - "Фараон"

Царевич говорив це з явним обуренням.

— Перед храмом Ваала на помості стояла величезна бронзова статуя з головою бика. Черево її було розпечене до червоного. Тоді за наказом ваших жерців дурні фінікійські матері почали класти своїх найкращих дітей біля ніг жорстокого бога…

— Самих хлопчиків! — додав Гірам.

— Так, самих хлопчиків, — повторив царевич. — Жерці кропили кожну дитину пахощами, прикрашали квітами, а ідол хапав їх бронзовими руками, роззявляв пащу і пожирав, хоч вони несамовито кричали. За кожним разом з пащі бога бухало полум’я…

Гірам тихо сміявся:

— І ти, повелителю, віриш цьому?

— Повторюю тобі, що розповідав мені це чоловік, який ніколи не бреше.

— Він оповідав тобі те, що бачив насправді, — відповів Гірам. — Але хіба його не здивувало, що жодна з матерів, які віддавали своїх дітей, не плакала?

— Так, його дуже здивувала така байдужість жінок, що завжди ладні лити сльози навіть над здохлою куркою. І це свідчить про велику жорстокість вашого народу.

Старий фінікієць кивав головою.

— І давно це було? — спитав він.

— Кілька років тому.

— Ну, — поволі мовив Гірам, — якщо ти зволиш колись відвідати Тір, я матиму можливість показати тобі цю церемонію…

— Я не хочу на це дивитися!..

— А потім ми підемо на друге подвір’я храму, де ти, царевичу, побачиш дуже гарну школу, а в ній здорових і веселих хлопців, тих самих, що їх спалили кілька років тому…

— Як?! — вигукнув Рамзес. — То вони не загинули?..

— Живуть і вчаться на добрих моряків. Коли ти, царевичу, станеш його святістю фараоном (хай він живе вічно!), може, не один з них водитиме твої кораблі.

— Виходить, ви дурите свій народ? — засміявся царевич.

— Ми нікого не дуримо, — поважно відповів тірієць. — Дурить кожен сам себе, коли не вимагає пояснення церемонії, якої не розуміє.

— Цікаво… — здивувався Рамзес.

— Справді, — вів далі Гірам, — у нас є такий звичай, що убогі матері, які хочуть забезпечити добру долю своїм синам, віддають їх на утримання державі. Цих дітей справді поглинає статуя Ваала, всередині якої є розжарена піч. Але цей обряд не означає, що вони там згорають, а тільки те, що діти стають власністю храму й гинуть для своїх матерів, ніби їх пожирає вогонь. Насправді ж їх забирають мамки й няньки і кілька років виховують. Коли вони трохи підростуть, то переходять у школу жерців Ваала і вчаться. Найздібніші з тих вихованців стають жерцями або чиновниками, менш обдаровані ідуть у моряки і нерідко здобувають собі великі багатства. Тепер ти, царевичу, не будеш дивуватись, що тірські матері не оплакують своїх дітей. Скажу більше: тепер ти зрозумієш, чому в наших законах нема покарань для батьків, що вбивають своїх дітей, як це трапляється в Єгипті…

— Негідники є скрізь, — перебив царевич.

— Але у нас немає дітовбивць, — говорив Гірам, — бо у нас дітей, яких не можуть прогодувати матері, забирають собі держава й храми.

Царевич замислився. Раптом він обняв Гірама і вигукнув зворушено:

— Ви набагато кращі за тих, що розповідають про вас такі жахливі історії… Я дуже радий цьому…

— І в нас є немало зла, — відповів Гірам, — але всі ми будемо твоїми вірними слугами, повелителю, якщо ти нас покличеш…

— Правда?.. — спитав царевич, пильно глянувши йому в вічі.

Старий поклав руку на серце.

— Присягаюсь тобі, наступнику єгипетського трону і майбутній фараоне, що тільки ти почнеш війну з нашим спільним ворогом, уся Фінікія, як один чоловік, стане тобі на поміч… А оце візьми на спомин про нашу сьогоднішню розмову.

Він витяг з-під одягу золотий медальйон з якимись таємничими знаками і, шепочучи молитву, повісив його на шию Рамзесові.

— З цим амулетом, — мовив Гірам, — ти можеш об’їхати весь світ… Де б ти не зустрів фінікійця, він завжди допоможе тобі порадою, золотом і навіть мечем… А тепер ходімо.

Минуло вже кілька годин, як зайшло сонце. Ніч була ясна й місячна. Нестерпна денна спека поступилась місцем нічній прохолоді; в чистому повітрі не було сірої пилюки, що забивала подих і роз’їдала очі. На блакитному небі тут і там спалахували зірки, танучи в потоці місячного сяйва.

Рух на вулицях припинився, але дахи будинків були переповнені людьми, що розважалися. Здавалось, увесь ПіБаст — одна велика зала, від краю до краю наповнена музикою, співом, сміхом і дзвоном келихів.

Царевич і фінікієць квапливо простували за місто, тримаючись менш освітленого боку вулиць. Але люди, що бенкетували на терасах, часом помічали їх, а помітивши, запрошували до себе або кидали їм квіти на голови.

— Гей, ви там, нічні волоцюги! — гукали вони з дахів. — Якщо ви не злодії, яких ніч вивела на промисел, то йдіть до нас… У нас є добре вино й веселі жінки…

Двоє перехожих, не відповідаючи на ці приязні запросини, поспішали своєю дорогою. Нарешті вони вийшли в ту частину міста, де було менше будинків, а зате більше садів, дерева яких під вогким морським вітром розростались вище й буйніше, ніж у південних провінціях Єгипту.

— Вже недалеко, — сказав Гірам.

Царевич підняв очі і над густою зеленню дерев побачив блакитну квадратну вежу, а на ній трохи меншу — білу. Це був храм Ашторет.

Незабаром вони зайшли в глибину саду, звідки можна було охопити поглядом всю будівлю.

Вона була на кілька ярусів. Перший ярус являв собою квадратну терасу на чотириста кроків у довжину і в ширину. Ця тераса лежала на кількаметровому підмурку, пофарбованому в чорний колір. На східному боці тераси був виступ, до якого з обох боків вели широкі сходи. Вздовж інших сторін стояли невеличкі вежі — по десять з кожного боку. В простінках між ними було по п’ять вікон.

Майже посередині першої тераси височіла квадратна будівля по двісті кроків у довжину і в ширину. На неї вели тільки одні сходи, а на кожному розі було по одній вежі. Ця будівля була пурпурового кольору. На її плоскому даху підносилась ще одна квадратна тераса, золотиста, висотою кілька метрів, а на ній, одна на одній, дві вежі: блакитна й біла.

Здавалося, наче на землі поставили величезний чорний куб, на нього менший — пурпуровий, потім золотий, блакитний і над усіма — срібний. До кожної з терас вели сходи: або подвійні — бічні, або одинарні — з фасаду, але всі з східного

боку.

При сходах і біля дверей стояли вперемішку великі єгипетські сфінкси або крилаті ассірійські бики з людськими головами.

Царевич мимоволі замилувався цією величною спорудою, що в сяйві місяця, на тлі буйної рослинності,