Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Як панотець Михайло? Не порозумівся з владою?

— Порозумівся, — неохоче озвався Ковальов. — Домовилися, та тільки миттю шльопнули того високого посадовця. Ані на чин не подивились, ані на посаду.

— І що тепер?

— Будемо виводити людей на вулиці. Борис на чолі. Називається все це «Весняний марш».

— Зрозуміло, — голос у Суботи впав. — Не буде ніякого маршу. І весни теж не буде. Уб’ють Бориса…

Вискнули гальма… Хитнуло вперед, мало не приклало лобом об передню панель. Мишко викрутив голову, втупився в Суботу, сині очі потемніли. Якусь мить мовчав, потім мовив хрипким голосом:

— Коли вб’ють? Хто?

— Сьогодні ввечері.

— А ти звідки знаєш? — тут Мишко схаменувся. — А, ну так, що це я…

Мишко недарма звався помічником з особливих доручень. Реакція була миттєва. Не сказавши більше ані слова, взявся за мобільник, потицяв у кнопки, кілька секунд слухав, нарешті заговорив:

— Алло, Борисе Юхимовичу… Хочу вас попередити… — Він затнувся. — Про що? Так, дещо на думку спало…

Відключився.

— Це не він. Дзвінки перехоплюють, на зв’язку — папуга ефесбешний.

Субота роздумував недовго.

— Телефонуй Олексієві!

Мишко знову взявся за мобільник. Раптово зупинився.

— Не знаєш, як там справи в Катерини з капітаном?

На вилицях Суботи спухли жовна… Він відвернувся, поглянув на порожню сіру вулицю.

— Немає вже їх, — відгукнувся глухо. — Ні Катерини, ні капітана.

— Точно? — Мишко не вірив, свердлив поглядом.

— Немає вже там живих… узагалі нікого… Телефонуй Олексієві!

Мишко набрав номер.

— Алло, Олексію? Ви де?

— Що з Суботою? — питанням на питання відповіла слухавка.

— Тут він, поруч зі мною. Каже, що Борю сьогодні вб’ють…

У слухавці залунали якісь удари.

— Що там у вас? — збився Мишко.

— Та фігня. Під варту мене беруть, спецназ двері ламає. Поки тримаємося. В робочому порядку, все як зазвичай.

— А чого ти вперся? Встояти розраховуєш?

— Сподіваюся, що панотець Михайло встигне піти.

Субота не прислухався. Він і без того знав, що там зараз відбувається. З усіх боків офіс Олексія обступила темрява, яка, клубочачись, викидала криві протуберанці, мацала, з якого боку легше ввірватися, щоб не уразив її в ту ж мить гнів архангела…

— То що там з Борею? — повторив у слухавці голос Олексія.

— Субота каже, що його вб’ють…

Кілька секунд Олексій мовчав. Потім слухавка знов ожила.

— Телефонував йому?

— Телефонував, навіть додзвонився. Але це не він. Дурню якусь меле — типу «дякую, вас почули». Не його стиль. Пам’ятаєш, як Боря одного разу сам собі зателефонував, а звідти відповіли, що він підійти не може, зайнятий…

У слухавці знову щось загриміло. Олексій відволікся на секунду, потім знову заговорив.

— Мишко, ви повинні врятувати Борю. Чуєш мене?!

— Та чую я, чую, — відповів Мишко з досадою. — А де його шукати?

— Увімкни радіо… — мовила слухавка.

— Що?

Але тут шум на тому кінці лінії посилився, і зв’язок перервався.

— Чорт забирай, — сказав Мишко. — Грьобаний кабак! Увімкни радіо… Яке радіо, навіщо? Радіоканалів цих як собак нерізаних. І що, вони мені скажуть, де він зараз перебуває? Точну адресу назвуть?

Субота, однак, уже все зрозумів.

— Можливо, в нього ефір десь або інтерв’ю. А це може бути тільки на двох каналах — на «Дощі» і…

Мишко вже тиснув на кнопку налаштування. У салон машини з гудінням, повискуванням і присвистуванням увірвався шум вечірнього ефіру. Раптово серед перешкод прорізався, випростався, як ведмідь із барлогу, знайомий насмішкуватий баритон…

— Є, є…— невидимий баритон явно знизував плечима. — Їх є небагато, це правда… Але все-таки зрозуміймо, що, знаєте, ніякої загрози кривавого майдану не існує. Натомість антимайдан і чорносотенні шабаші, усі ці фрік-шоу, — є. Ну це ж правда?..

— Де в них офіс? — Мишко запитально дивився на Суботу. Той в’їхав не відразу, сам бував там усього разів зо два.

— На Новому Арбаті…

Не вимикаючи радіо, Мишко вивернув кермо, швидко перетнув дорогу, ледь не розцілувавшись із автобусом, який невідомо навіщо виліз на крайню ліву смугу, в останній момент розминувся і під ображені зойки клаксонів помчав уперед, витісняючи поважні джипи, а де не виходило потіснити — завилюючи колесом на зустрічну смуту. Зустрічні, вивертаючись в останню мить, люто сигналили вслід. Субота конвульсивно застебнув пасок, уп’явся нігтями в сидіння…

— Скільки там лишилося? — крізь зуби спитав Мишко.

— До найближчої вантажівки, а там — зі святими упокій… — буркнув Субота.

— Я питаю — передача скільки триває, жартівнику! Це початок чи кінець? Скільки в нас Часу, щоб дістатися?

Субота знав, що ця програма, разом із рекламою та новинами, триває трохи більше, ніж півгодини. Але скільки залишилося, визначити одразу не виходило.

Утім, питання вирішилося саме собою, — пішли новини, які зазвичай давали в середині.

— Хвилин п’ятнадцять…

— Не встигнемо, — просипів Мишко, тиснучи на газ щоразу, коли в потоці машин відкривалася найменша шпарина. — А в ефір зателефонувати можна?

— У цій програмі дзвінки не передбачені… Але можна редакторам дотелефонуватися, вони перекажуть.

— Давай, — звелів Мишко, вискакуючи на тротуар, щоб об’їхати здоровезний затор, і без упину сигналячи. Пішоходи з прокльонами сипалися з-під коліс, але двійко міцненьких хлопчаків у курточках не за сезоном стрибнули на капот і вчепилися в нього мертвою хваткою. Один із якимось рулоном у руці, насилу втримуючись на капоті і теліпаючи ногами в повітрі, почав клеїти на лобове скло здоровенний круглий стікер: «Мені плювати на всіх, паркуюся де хочу!»

— Вони що, здуріли?! — здивувався Субота.

— Це стоп-хами, вріж їм, дурням!

Мишко сунув Суботі в руки коротку гумову палицю. Субота висунувся з вікна й почав гамселити юнаків по руках і спинах. Ті не витримали, розсипалися з машини, загорлали вслід, показуючи відстовбурчені середні пальці. «Хонда», вильнувши, пішла на проїжджу частину.

Редакторам Субота дотелефонувався з третього разу. Знайомих серед них, як на біду, не було жодного. Намагаючись, щоб голос звучав солідно, він усе-таки попрохав переказати Борисові, який зараз у студії, щоб той не йшов одразу. Мовляв, телефонує його знайомий на прізвище Субота, який не може з ним зв’язатися, з дуже важливим повідомленням.

— Питання життя і смерті! — не втримавшись, бовкнув Субота наостанок.

— Добре, перекажу, — неохоче озвалася редакторка і відключилася.

— Перекажуть? — запитав Мишко.

Субота скривився: чорт їх знає, але більше нічого не залишається. Решту шляху вони проїхали, то стоячи в заторах, то розганяючись до шаленої швидкості між світлофорами.

Коли дісталися до Нового Арбату, була вже десята година. Субота влетів у будівлю, кинувся до охорони:

— Борис іще не виходив?