Читати книгу - "Нарис загальної історії"

не як виконання певного плану, а як спершу дуже поступовий і ледь помітний, дуже давній процес показу своїх сил через найманців, який стає дедалі потужнішим аж доки не перетворився на міграцію цілих народів із Північної Європи й із центру. Поступовий характер процесу дав змогу і час географічним обмеженням, доримській спадщині та римському адміністративному розділенню зіграти свою роль і забезпечити своєрідний неясно зорієнтований розподіл новоприбулих. Хоча археологія й показує розмах депопуляції на прикладі великої кількості полишених поселень, не всі римляни й романізовані групи зникли, щоб поступитися місцем новоприбулим. Варвари — це таланисті завойовники, метою яких було не стати селянами на нових землях, а утворити нову правлячу еліту, яку б утримував народ завойованих.

Усі ці чинники сприяли тому, що різні народи розподіляються не випадково в перших-ліпших князівствах і царствах чи королівствах. Цілком можливо, що випадок привів англів і саксів до римської Британії, але вона є окремим утворенням, а племена — уже сформованими народами, а не безформною масою різнорідних елементів. Щодо поділеної латинської імперії, то можна навести таке ж саме зауваження стосовно будь-якої з її частин: хоча й не було жодної відповідності між тим чи тим народом — фракійцями, вестґотами, остґота-ми, бурґундами, лангобардами і певною географічною зоною, народи й зони мають відмінну й сформовану особистість, навіть якщо контури її залишаються розмитими. Хоча еліта, яка користується завоюваннями, вирізняється, можливо, жорсткими звичками, це не означає, що вона щойно вистрибнула зі своїх прадавніх лісів. Деякі здобували римську освіту, хоча, звичайно, не всі. Проте для всіх Рим уособлює політичну модель, усі вони визначають систему титулів, яка поєднує їх із Римом і надає їм легітимність. Реставрація імперії залишається на порядку денному. Латинська еліта не зникла, попри те що її нищили. Вона постачає новим князям радників, а їхні поради можуть рухатися тільки в напрямку наступності. Дуже помітна присутність церкви, яка виставляє себе за провідника й за верховну контрольну владу. Варвари — це не грабіжники, які залишають по собі тільки руїни й горе, вони виявляють раннє прагнення створювати цілісні політії, в яких інституйована політична влада мала б забезпечувати мир, правосуддя, процвітання. Римське розуміння держави та спільного блага не знищене й сяк-так знаходить політичні рамки, в яких воно може здійснюватися.

Наведені міркування надто нечіткі й непевні, щоб дати задовільну відповідь на запитання, яке не можна обминути: як ці варварські племена спромоглися закласти міцні підвалини європейської політичної карти та зробити намітки майбутніх королівств? Це ж саме запитання поставлять інші варвари, які нахлинуть із 793 р., — вікінґи. Вочевидь анархічні грабіжники виявляться здатними організувати в розпалі феодального розкладу Нормандське герцогство, звідки вони вирушать до Англії, щоб завоювати її та утворити унітарне королівство. Інші попрямували до Ісландії, де вже в Х ст. побудували струнку політію, яка змогла пережити не одне століття. Безстрашний норманський рід Отвілів заходився в ХІ ст. відвоювати Сицилію в арабів та Південну Італію у візантійців і спромігся утворити там структуровану й дієву монархію. Наявність успадкованих політичних кадрів недостатня для потрібної відповіді. Її слід доповнити політичним режимом, який практикували варвари. Від самого початку він відповідає ексклюзивному типові — помірній ієрократії. Вона може зазнавати змін, порушень, уточнень, але ніколи не вийде за межі гри, яку запровадила.

Ієрократична схема відома здавна, і в ній немає будь-чого особливо оригінального. Спадкові правителі переймають — разом із освіченими людьми як помічниками — формулу, винайдену Римською імперією, яка стала християнською. Ідеологічне формулювання дав Євсевій Кесарійський на початку IV ст., а на повну інституцілізацію знадобилося майже століття. Цю формулу можна резюмувати одним реченням: династія й монарх — це намісники Бога, яким він доручив встановити мир і справедливість на землі, аби забезпечити умови спасіння всіх. Спільне благо отримує визначення з подвійним сенсом, де мир через справедливість — головна й одвічна мета політичного чинника — сприймається як спосіб блаженства — мета релігійного чинника. Таке намісництво ієрократії згори не передбачає, хоча й сприяє, концентрації влади в центрі та на верхівці. Цілком можна стверджувати, що намісництво Бога здійснюється на всіх щаблях політичної організації, від села-парафії до королівства чи імперії.

Варто звернути особливу увагу на ознаку «помірна». Вона має на увазі, що другий установчий договір ієрократії — першим суверен зв’язується з Богом, — а саме договір між династією та підданими набирає ваги й змістовності. Намісництво короля конкретизується в згоді підданих визнати його легітимність. Ця згода ґрунтується, кінець кінцем, не на ідеології, а на розумінні того, що, обмінюючи покірність на мир, справедливість і процвітання, люди діють не за поганим розрахунком. Король у такій ситуації не може робити будь-що, він обмежений у своїй свободі дій, з одного боку, божественними приписами, а з іншого — свободами своїх підданих. При цьому слід мати на увазі — і це надзвичайно важлива обставина, — що свободи захищає соціальна еліта, яка зацікавлена в їхньому захисті та має всі можливості для їхнього успішного захисту. Еліту представляють аристократи, які посідають стратегічне положення, а їхня домінантна стратегія орієнтується на помірність і навіть на скромність королівської влади. Посідаючи владні позиції, маючи авторитет, багатство, що не залежать від монархії, аристократи зацікавлені в тому, щоб ці їхні можливості зберігалися вічно, а цього вони можуть здобути, тільки утворюючи між собою досить сильні коаліції, щоб зірвати будь-яку спробу короля ослабити або знищити їх. Зазначимо, що вартість об’єднання невелика з огляду на їхню малу кількість і незліченні узи, які їх з’єднують.

Проте для їхнього становища може виникати загроза з двох боків. Щоб утримати короля в його заспокійливому стані першого серед рівних, потрібно, аби аристократи домовилися між собою. Глибокі незгоди та розрив зв’язків можуть розвалити коаліції та надати змогу комусь із могутніх нацькувати одних на інших на свою користь. З іншого боку, сеньйори застраховані від народного бунту, тільки якщо можуть розраховувати на підмогу від влади, яка опікується миром і безпекою. Домінантна стратегія аристократів стає прозорою. Вони зацікавлені в підтримці династії, яка гарантує їм їхній стан і свободи. Але така гарантія передбачає відповідну вихідну систему орієнтирів, якою визначаються гравці, що гратимуть, та яка дає їм змогу зобов’язати дотримуватися правил гри. Мовою фахівців така система зветься політією, а в історичних і морфологічних термінах — королівством або царством. Зазначені вимоги домінантної стратегії аристократів виглядають як глибинна та тривала основа