Читати книгу - "За браком доказів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не думаю, що подробиці мають якесь значення. Я б не хотіла…
— Мене не цікавить ваше сексуальне життя, Сіґне. І я б не запитував, якби вважав, що це не має важливого значення. Присягаюся!
— У його авті. Мусили саме там… Він мав вахту… чи як це називається?
— Чергування.
— Так, чергування. Щоб Ельдар міг чути радіо на випадок неординарної ситуації.
— Маєте на увазі поліцейську рацію?
Сігне кивнула.
— Так! Але сексу в нас не було.
— О? А я думав…
— Ми трохи попестилися, але на тому й скінчилося.
— Чому?
— Ельдар не зміг…
Їй не було потреби в цьому зізнаватися, але почавши, вона вже не могла зупинитися.
— Таке бувало й раніше?
Жінка похитала головою.
— Ні, ніколи. Але ж ми вже далеко не юні, то я допускаю, що таке… ну, знаєте… таке могло статися рано чи пізно.
— Отже, вагомих підстав не було? Ніяких радіоповідомлень?
— Ви коли-небудь чули те радіо? Саме лише стрекотання і тріск! Ніколи не розуміла, як можна хоч щось почути, — Сігне почервоніла. — Крім того, я була зосереджена на… іншому.
— А як Ельдар сприйняв невдачу? Йому було незручно?
— Нам обом було трохи незручно. Жінці завжди здається у таких випадках, що винна вона, що недостатньо зваблива, а чоловік, мабуть, дорікає собі. Ельдар лише сказав, що його голова забита справами на роботі, тому він трохи розсіяний і не зовсім при тямі.
— А потім? Що було потім?
— Нічого. Ми роз’їхалися…
— Хто поїхав першим?
Сіґне мала понурий вигляд, ніби її до печінок дістало моє випитування, але, мабуть, вирішила, що простіше відповісти.
— Я поїхала першою.
— Після того ви ще бачилися?
— Не… вже не так. Стільки всього навалилося, я дуже переживала за Еріку.
Я кивнув, довго міркував, як підступитися до останнього запитання, але не придумав нічого іншого, як запитати прямо.
— Ельдар знав, що Сіверт Саннторв зґвалтував вас?
Сіґне закусила губу.
— Так, я йому розповіла.
— Навіщо?
Вона безпомічно змахнула рукою.
— Бо… пам’ятаєте, як ви тут були минулого разу і ми про це розмовляли? Я потім весь час думала-думала про те, що тоді сталося, зрештою, думати стало нестерпно, я мусила з кимось поділитися.
— І як він сприйняв? Розгнівався?
— Він зблід, йому наче заціпило. Потім я вже й пожалкувала. Треба було змовчати, але мені важко себе стримувати. Я навіть подумала, що він не зміг саме тому.
— То ви зізналися у зґвалтуванні на вашому побаченні?
— Ні, раніше. Може, за місяць до того, — Сіґне наморщила чоло. — Ви ж не вважаєте, що це якось пов’язано?
Я промовчав. Сіґне весь час знала, навіщо я завів цю розмову — я навіть не сумнівався, — лишень не хотіла сама собі зізнатися.
— Ельдар добра людина, — озвалася вона за якийсь час. — Він ніяк не міг…
Раптом Сіґне не витримала, неймовірними стараннями виліплена маска тріснула, оголивши схований за нею розпач і страх.
— Я більше не можу цього витримати, — схлипнула вона. — Я лише хочу, щоб повернулася Еріка. Думки про неї не відпускають мене ні на мить. Я засинаю і прокидаюся з думкою, що з нею трапилася біда. Я встаю вранці, забираю газету, п’ю каву — усе, як завжди. Але все змінилося. Усе — моя вина, а за неї змушена платити Еріка. Це кошмар, з якого ніяк не прокинуся, і нічого не можу вдіяти. Абсолютно нічого…
Розділ 60— Ти пішов помилковим слідом, Бренне! — рявкнув у слухавку Ґюннар Маркюссен, відповівши на мій дзвінок.
— Про що ти кажеш?
— Я таки розшукав співмешканця Марі. Його звати Уле Бервен, без сумніву, гівнюк і забіяка, але він нікого не вбивав. У кожному разі, не родину Саннторвів, це я можу гарантувати.
— Звідки така впевненість?
— Уле Бервен розбився на мотоциклі на автостраді Е16, між Ваксдалем і Воссом, за місяць до вбивств.
— Ясно! Але я телефоную не тому. Вимагаю нової зустрічі з поліцмейстером.
— Думаю, він більше не має бажання зустрічатися.
— Доведеться, якщо йому дорога власна шкіра, — твердо промовив я. — Буду за годину!
* * *Ґюннар Маркюссен сидів з напівзаплющеними очима, ніби йому різало очі яскраве ранішнє світло. Що довше я говорив, то більше він осідав, аж доки подвійне підборіддя лягло на груди, а голова ось-ось могла зникнути між плечима. Усі своїм виглядом він випромінював глибокий скепсис.
Поруч з ним сидів поліцмейстер. Важко сказати, про що він думав, принаймні жодного разу не увірвав мого монологу.
Зате такої нагоди не пропустив Маркюссен.
— Дай-но я уточню, Бренне, — озвався він. — Ти тут намагаєшся нам втулити, що їх повбивав Ельдар Нурайде?
— Так! Саме це я намагаюся вам донести.
Сміх Ґюннара був схожий на гавкіт розлюченого пса.
— Цілковито абсурдна теорія!
— Чому?
Маркюссен дивився на мене з жалем.
— Бо…
— Бо він поліцейський? Тобто був поліцейським. Не він перший і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За браком доказів», після закриття браузера.