Читати книгу - "Прибутні люди"

Іванові зчесало шкіру на щоці й лобі і на обох ліктях та лівому; коліні, хоч штани й пальто не порвались, тільки вимазалися в пилюку й мазут.

Хлопці вернулися на станцію, вмилися біля крана. Напитали товарняка на Здолбунів і поїхали у відкритому тамбурі з вітерцем, димом і вугільною пилюкою у вічі.

—Хай їм абищо, тим пасажирським, — підбадьорливо сказав Іван. — Ти тільки не зівай, Василю. Як главний поїзда засюрчить, зразу ж ускакуй у тамбур. На ходу не треба, бо ти знаєш, я чіплявсь, а воно мені ноги як підхопило й тягне під колеса. Обоє ніг тягло… Правою п’яткою вже було вдарило об рейку. Я в останню мить виважився на руках… Де й сила взялася. Певно, сам Господь мене вихопив з-під коліс. Ну, ще б на волосинку зазівався, й переїхало б.

—Та ти що?..

—Ото ж і кажу, не чіпляйся на ходу. Як тільки засюрчить, ускакуй і держись із усієї сили.

Двічі їх згонив кондуктор, і їм таки доводилось чіплятися на ходу. У Здолбунові вже після обід упросилися в одного літнього кондуктора з товарняка, і він узяв їх до Шепетівки. Приїхали в Шепетівку десь опівночі. Кондуктор розказав їм, як іти з товарної станції до вокзалу:

—Там переночуєте серед людей, а завтра по видному вже напитуйте свого. Може, поталанить, сядете на такий, що прямо до Фастова.

Уранці хлопці знову снували серед товарняків. Наткнулися на ешелон із солдатами.

—Что, зєлєнь, смотрішь? — гукнув якийсь низенький червоноармієць із відчиненого вагона.

—Куда поїзд? — спитав Іван.

—А тєбє куда нада?

—Нам би до Фастова.

—До Фастова? — визирнув кремезний білявий солдат. — Ану, пусти, Пешєньков. Хто тут до Фастова?

—Да вот какіє-то пацани, — сказав низенький.

Білявий спритно стрибнув з вагона на бровку, підійшов до хлопців.

—А звідки ж ви будете? — спитав добрим голосом, і хлопці враз потяглися до нього душею.

—Та з Калашників, — сказав Іван.

—З Калашників?! Це коло Межиріча? — радісно перепитав солдат.

—Ая!

—Що, що? — не зрозумів білявий. — Що ти якаєш, мов німець?

—Кажу, авжеж, — пояснив Іван.

—Ну, треба ж тобі, земляки… — видихнув солдат, і його сірі очі аж зволожилися від розчулення. — Сергію! Земляків найшов! — гукнув він у вагон.

У цей час паровоз дав протяжний гудок.

—По ваго-онам! — закричало вздовж ешелону. І звідусіль, з перону, з-під сусіднього товарняка сипнули солдати, ураз, мов бджоли в льотки у вуликах, обліпили розчинені двері рудих вагонів.

—Лізьте сюди! Мерщій! — гукнув хлопцям білявий солдат.

— Так… а куди поїзд?.. — засумнівавсь Іван.

Паровоз уже зачахкотів, укрився густою парою, смикнув вагони.

—Давай же руку! — крикнув білявий солдат.

Іван підштовхнув Василька наперед. Василько подав руку, і його підхопила тепла дужа рука, а знизу підважив Іван. Уже на ходу вскочив і сам. Хлопці нашорошено стояли коло відчинених дверей і дивилися на вагон, повний солдатів, що сиділи й лежали на грубо тесаних нарах, застелених сіном і шинелями. Посередині вагона топилась «буржуйка».

—Гдє ти іх подобрал, Паша? — спитав хтось із солдатського гурту, що роївся коло нар.

—Та мої земляки! — радісно повідомив білявий. — Сергію! Іди сюди! Хлопці з Калашників!

Підійшов високий красивий солдат із хвацько посадженою на стрижену голову пілоткою.

—Оці чи що?.. — недовірливо глянув на хлопців синіми очима. Скептично скинув чорними бровами.

Поїзд набирав уже швидкість.

—Земляки, Сергію. З Калашників, — сказав схвильований Павло й звернувся до хлопців: —Ви про Степанці чули?

—А то ні? — одмовив Іван награним баском. — На станцію йшли через них, то, певна річ, маємо знати. Файне село.

—О, чули? — сказав Павло до солдатів. — Наші Степанці знають. Земляки. Треба ж тобі. їхні Калашники всього за десять кілометрів од нас.

—Ну що ж. Проходьте від дверей, — сказав Сергій і пішов до нар мимо гарячої «буржуйки». Хлопці рушили слідом. — Ось тут вільно. Сідайте, — показав на голі нари, до яких поприставали сінинки.

Сіли.

—Ну, ребята! Смотрітє, обчістіт нас eтa шантрапа! — попередив хтось із нар.

— Вот етот, длінний. Ти с кем ето дрался?

—Куди б то я мав дертися? — здивувавсь Іван. — Певна річ, на поїзд.

Він питає, з ким ти бився, — пояснив Павло.

—Бився? Мене смішить се, що ви мовите. Чого б то я мав битися? Я з поїзда впав.

—А справді, Павле. Вони ж зовсім не по-нашому балакають, — звернув увагу земляка Сергій.

—Нашлі земляков! Ето форменная шпана! Я говорю, обчістят ночью, в кальсонах пустят домой.

— Вот будет дембель! Ха-ха-ха!

—Да что ви ржьотє? Послушайте умний совєт. На пєрвой же станції гонітє іх в шею!

—Заспокойся, Пешеньков, — сказав Павло. — Зразу так і в шию, не розібравшись.

Сергій став проти хлопців, підозріло оглядав їх з голови до ніг, смагляве обличчя його пойнялося легким рум’янцем. «Та й красивий же», — замилувався ним Василько.

—Ти чого, малий, дивишся так? — спитав Василька Сергій.

—Має очі, то й глядить, — сказав Іван за Василька.

—Є в мене, Павле, велика підозра, — сказав Сергій. — Забивають вони нам баки. По розговору чую, не наші.

—Та шантрапа! Натуральная шантрапа! — гомоніли нари.

—Постривайте! — махнув рукою иа гарячих Павло. — Ви звідки