Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

Хто ж усе-таки вигадав лікаря Айболитя? Чи справді виношував К. Чуковскій ідею написати казку про звіриного лікаря чи ні, важко сказати. Зрозуміло одне — стимулом для її появи явно послугувало ознайомлення з казкою Г. Лофтінґа. Звідти ж запозичені основні персонажі та деякі сюжетні лінії. Все це стало поштовхом для власної авторської творчості. Напевно, тому головні персонажі К. Чуковского є такими різноваріантними. Так, у прозовому переказі за Г’ю Лофтінґом доктор родом із закордонного міста Піндемонте, в “Бармалеї” — з радянського Лєнінґрада, а в поемі “Здолаємо Бармалея” — з казкової країни Айболитії. Те саме і з Бармалеем. Якщо в однойменній казці він виправляється і їде до Лєнінґрада, то у прозовому варіанті його з’їдають акули, а в “Здолаємо Бармалея” і зовсім розстрілюють з автомата.

Варто зазначити, що К. Чуковскій переклав багато чудових книжок під їхнім рідним авторством, зокрема й дитячих. І хоча переказ казки “Лікар Айболить” постійно супроводжував підзаголовок “за Г’ю Лофтінґом”, у своїх віршованих казках К. Чуковскій жодного разу так і не згадав свого заокеанського “співавтора”.

Герой відомої казки Алєксєя Толстого, — веселий дерев’яний хлопчик Буратіно, — став улюбленцем мільйонів радянських читачів різних поколінь. Однак і ця казка не є оригінальною, а у дерев’яної ляльки був західний прототип.

У 1883 році італійський письменник і журналіст Карло Лоренцині, що прославився під ім’ям Карло Коллоді, опублікував свою чудову казку “Пригоди Піноккіо, історія однієї ляльки” (Le awenture di Pinocchio. Storia di un burattino). Слово burattino у перекладі з італійської означає “лялька, маріонетка”.

Псевдо Коллоді письменник узяв собі в 1856 році за назвою села Коллоді в Тоскані, де народилася його мати. Писав оповідання, публіцистичні нариси, комічні сценки і навіть іронічний роман-есей “Роман у паровозі”, що приніс йому певну популярність. Однак всесвітньовідомим він став завдяки дитячій повісті про пригоди дерев’яної ляльки, що в 1881 році вийшла друком у вигляді роману-фейлетону на сторінках “Газети для дітей”, а потім у 1883 році — окремим виданням. Книжку було перекладено багатьма мовами, а перший російський переклад вийшов у 1906 році. “Золотий ключик, або Пригоди Буратіно” А. Толстой написав 1936 року.

Відомий радянський письменник і не приховував, що на написання пригод Буратіно його надихнула книга Карло Коллоді. Намагаючись уникнути звинувачень у плагіаті, А. Толстой до свого “Золотого ключика” додав таку передмову: “Когда я был маленький, читал одну книжку: она называлась “Пиноккио, или Похождения деревянной куклы” (деревяная кукла по-итальянски — буратино). Я часто рассказывал моим товарищам занимательные приключения Буратино. Но так как книжка потерялась, то рассказывал каждый раз по-разному, выдумывая такие похождения, которых в книге совсем и не было. Теперь, через много-много лет, я припомнил моего старого друга Буратино и надумал рассказать вам, девочки и мальчики, необычайную историю про этого деревянного человечка”.

Однак він лукавив: перше російськомовне видання “Піноккіо”, як вже зазначалося, вийшло в 1906 році, коли А. Толстой уже був зовсім не маленьким (йому вже було 23 роки), а італійської мови він ніколи не знав. Та й перший “офіційний” переказ історії Піноккіо письменник почав набагато раніше — у 1922 році, перебуваючи ще на еміґрації. Саме тоді в Берліні вийшло російськомовне видання “Пригоди Піноккіо”, на якому зазначалося: “Перевод с итальянского языка Н. Петровской; переделал Алексей Толстой”.

Уже тоді “передєльщік” постарався на славу, скоротивши книгу К. Коллоді вдвічі, щоправда, зробивши у такий спосіб розповідь жвавішою і лаконічнішою. Однак на цьому “переказ” казки про дерев’яного хлопчика не закінчився. У К. Коллоді виструганий із поліна Піноккіо стає живим хлопчиком, пройшовши через важкі випробування (аж до життя в собачій будці) і поборовши в собі лінь, бажання збрехати, впертість тощо. Тобто читачам пропонувався дидактичний виховний роман. В А. Толстого ж Буратіно так і залишився дерев’яним, а росіянам таки варто знати, що їхній улюблений дерев’яний хлопчик був витесаний узагалі-то з чужого “поліна”.

Ще один улюблений персонаж радянської піонерії — старий Хотабич — уже самим ім’ям вказує на своє нерадянське походження. І справді, не лише ім’я, а й сюжет радянський автор запозичив.

1900 року в Англії вийшла фантастична повість “Мідний глечик” відомого на той час письменника Ф. Енсті (псевдонім Томаса Енсті Ґатрі). А той, своєю чергою, надихнувся сюжетом однієї з казок “Тисячі і однієї ночі”, де простий смертний, нічого не підозрюючи, випускає із глечика джина, з яким, як потім виявилося, не так уже й легко впоратися.

Т. Ґатрі народився в Кенсінґтоні (передмістя Лондона) у 1856 році. Освіту здобув у Королівському коледжі, а потім у Кембриджі, після закінчення якого зайнявся юриспруденцією. Свою першу книжку він опублікував у 1882 році. Це була весела історія про батька і сина, які помінялися місцями, — “Шкереберть, або Урок для батьків”. Ця книжка, а потім і багато інших (“Чорний пудель”, “Скорочена Венера”, “Мідний глечик” та ін.) принесли Томасу Ґатрі славу одного з найкращих англійських гумористів. Його пародії і жарти гідно оцінили в журналі “Панч”, до роботи в якому Т. Ґатрі приступив, залишивши юридичну практику.

Радянська повість-казка Лазаря Лаґіна “Старий Хотабич” про пригоди юного піонера Вольки Костилькова і його друзів із джином на ймення Гасан