Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Через Київ йдуть визволяти Львів, – сказав інший. – Такі умови, – додав, бачачи довкола здивовані очі. У той час на балконі міської Думи замайорів жовто-блакитний прапор, усі плескали в долоні та витирали сльози.

Григорій теж тут, крутить головою, аби нічого не проґавити, а хробак тим часом душу гризе: «Міг би й ти серед них стояти, якби не пошився в червоні. І форма, і шаблі – все новеньке», – та так добирається до болючого, що й терпіння вже не стає. «Замовкни, клятий, я більше тебе знаю – обідрані вони й голодні, кожен сам думає: де спирту взяти чи пшениці, а потім де все продати, щоб на виручені кошти купити собі форму та чоботи. Інколи серед літа ходять у шинелях, не маючи навіть білизни. Чому? – прислухався, бо тому одразу заціпило. – Хтозна. Величезні склади після Першої світової залишилися на нашій території, ще царські, які три фронти мали забезпечувати як одягом, так і продовольством. Вояки ще в сімнадцятому просили їх відкрити, але ніхто того не зробив. Так і по цей день. Знову: чому? У головнокомандуючого спитай, мабуть, він знає. А я можу лише припускати – тільки думки у мене вкрай погані. Перший-ліпший окупант відкриє, бо на них уже ніхто не претендує. І не тільки одягне свою армію, а ще й нагодує».

Тим часом сонце піднімалося все вище. Скупавшись у Дніпрі, запалювало бані святої Софії та Михайлівського золотоверхого, а потім гралося солдатськими нагородами. Чекаючи своїх командирів, дехто з воїнів куняв стоячи, усі інші не могли надивитися – так було тут гарно.

– Уже скоро прийдуть, – хтось укотре голосно заспокоював.

Аж раптом на майдан почали завертати коней денікінські офіцери, за ними й солдати. Вони безборонно займали місце навпроти української об’єднаної армії й собі готувалися до парадування. Зашуміло людське море, бо тут мало не весь Київ зібрався. А галичани й запорожці стояли, як укопані.

Розгубленість і Григорія скувала. «Невже Україну розділили? – проскочило в голові. – А то й зовсім здали», – і такі чутки хтось переказував.

– Ще вчора казали, що вони за вісімдесят кілометрів, тож раніше ніж третього вересня тут не з’являться, – проказав чийсь голос, але й він не вивів їх із того заціпеніння.

– Виходить, накази командування про охорону мостів не виконані? – здивовані галичани готові були накинутися на запорожців, які мали те робити.

– Не було команди, якби була… – відповівши по-правді, й самі не розуміли: чому ж так?

– Вони нічого не порушили, – на захист денікінців став немолодий офіцер царської армії, який стояв серед цивільного населення. – З боку Дарниці спокійно зайшли по залізничному мосту й середньому Миколаївському.

– По середньому? Та ж він на карту не нанесений! – у руках галичан навіть шаблі дзенькнули.

– Не був нанесений?.. – дивувалися й чорношличники.

– І вояки отамана Зеленого не вийшли на лівий берег Дніпра, де мусили закріпитися на лінії Бортничі – Бровари, аби стримати наступ Білої армії, – і про це всі здогадалися. – Тоді хто ж усе перекрутив? – цього разу шаблі аж угору піднялися, а не побачивши жодного командира, тим паче головного отамана, знову сховалися.

– Тихо, уже їдуть! – покотилося над шеренгами.

І поки всі дивилися, на балконі поряд із жовто-блакитним стягом з’явився й російський триколор. «Так от чому ви затримались! – Григорій одразу здогадався. – Уже про щось домовлялися», – і так боляче стало в грудях, неначе не ворожа, а своя куля прострелила їх наскрізь.

– Я не буду парадувати перед російським прапором! – вигукнув один із запорожців.

Інші теж готові були його підтримати, але команда прозвучала, і військо мало рушати. Тільки відважний вояка і не збирався з тим погоджуватись – за хвилину вже був на балконі. Швидко знявши чужого прапора, кинув його під ноги своєму командирові – генералу Сальському. І поки той збирався з думками, козаки, зімкнувши ряди, вимагали пояснень.

– Це не моє рішення, – нарешті він зізнався. – Не моє… – але не наважувався сказати правду.

У той час майдан ворушився і кричав різними голосами, які й про зраду почали вигукувати. І лише стрілянина всіх спинила. Заіржали поранені коні, упали перші вбиті, а люд із вереском кинувся врозтіч. Стріляли й по запорожцях з покрівлі та балконів. Чи то були місцеві прихильники Добровольчої армії Денікіна, чи приїжджі – ніхто так і не дізнався, бо всім було не до того. Та коли наказали українським частинам відійти аж до Василькова, думка про зраду почала мучити і Григорія.

Із тим і рушив звідти. І наступного дня знову на ходу скочив у потяг. Аби ніхто не став розглядати його документи, видані червоними, показав лише те, що він військовий комісар ізюмського повіту Харківської губернії. Думав, що він один такий лишився, а й ні – люди показували посвідки, підписані ще владою Скоропадського, а то й Центральною Радою, бо документи отримували не так швидко, як мінялися влади.

За вікном ще було по-літньому тепло, а в душі – геть холодно. Тільки-но виїхав за місто, як помітив добровольчі батальйони, які йшли на підтримку білогвардійців.

– Дивіться! Саме такі нападали вчора на українські частини, які чомусь розкидали по всьому місту, – невідомий чоловік тицяв пальцем у вікно. – І коли це таке було, щоб невеликий загін якихось партизанів роззброїв ціле військо! Ще й підгадали, коли стомлені вояки, не діждавшись темноти, попадали з ніг, – чи сам там був, чи чув, але все скидалося на правду. – Навіть на окремі групи розділили невипадково, аби потім одну за другою і прибрати. Ріжте мене на шматки, але без високого начальства таке зробити ніхто б не зміг, – вразив усіх і таким висновком.

«Зрадили! Ще вчора зрадили, коли їздили до білого генерала на перемовини, – подумав Григорій. – А то й іще раніше», – але й він був не впевнений, що дістався до тієї страшної правди.

Прикро було, що денікінська Біла армія, не зробивши жодного пострілу, здобула перемогу. Якщо хто й сумнівався, то прочитавши наступного ранку розклеєний по місту наказ генерала Бредова, повірив, що й таке на війні буває: «Отнинє і навсєгда Кієв вазвращаєтся в састав єдіной і недєлімай Расіі». Хто хрестився, прочитавши, а більшість не могла повірити, тому знову перечитували, а коли доходило до свідомості – тоді люди, опустивши голови, брели далі. Не повірив і Григорій, хоча