Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Кудись ішов широкою вулицею, потім петляв вузькими; чи шукав хоч один приспущений прапор з чорною стрічкою, чи просто так бродив – не знав і сам. Лише в лівоесерівському штабі, куди привели його ноги, був справжній траур, бо Григор’єв із часів війни був активним членом цієї партії. «Відправили на той світ ще одного великого патріота, – гуляла така думка серед його однопартійців. І що це? Звичайні розборки між отаманами, як пишуть про те червоні у своїх газетах, чи все ж прибрали зі своєї дороги наступного важливого конкурента?» – довго гадали та журилися, що правду можуть і ніколи не знати.

А більшовики хазяйнували в українській столиці, як у себе вдома. Це був не той патлатий набрід, який торік улаштував тут справжнє пекло, але й ці від них не відставали. Скрізь вишукували тих, хто підтримував українську владу, називаючи їх націоналістами. Цього разу не так багато лежало трупів обабіч дороги, як минулого, але й від того було моторошно. І лише чутки про наступ об’єднаних українських сил змушували їх пакувати валізи. За тиждень вони вже збиралися групами і могли довго про щось говорити, а за два – поодинці не ходили. Скрізь говорили про Галицьку армію, яка була організованою і здобула чимало перемог. Менше про Українську наддніпрянську групу запорожців, якою керував сам Петлюра; а коли мова заходила про повстанців Зеленого, Сокола й інших, крутили головами – бо ті шарпали більшовицькі тили і могли з’явитися будь-де.

Тепер і на його курсах кожен день розпочинався інформацією про наступ. Дивно було бачити, як до цього такі впевнені бойові командири жахалися від почутого. Григорій радів, намагаючись навіть зблиском в очах не виказати свого настрою. А коли дізнався, що двадцять першого серпня зайняли Житомир, ледве стримався, аби не засміятися голосно. Однак із Лівобережжя до Києва наближалася й Добровольча армія Денікіна. У такій ситуації навіть досвідченому полководцю важко було вгадати, як ті події розвиватимуться далі. Тим паче передбачити, яким буде кінець.

Різні варіанти прораховував Савонов у маленькому номері готелю, де він спинився. Одне було зрозуміло: більшовикам прийшов кінець, бо, витративши багато сил на боротьбу з денікінцями, вони не очухалися й досі, а підтягнути свої глибокі резерви просто не встигнуть. «Тож якщо Галицькі корпуси, Січові Стрільці і Наддніпрянська група, швидко об’єднавшись, повернуть зброю проти Добровольчої армії – переможуть однозначно». І цю ситуацію він вважав вирішальною, як колись об’єднання махновців із григор’ївцями. Ще коли повстанці вдарять із тилу та батько Махно одумається, операція може бути просто блискавичною. «Оце б тебе сюди, полковнику Болбочане! Ти б упорався з усіма ворогами, – шкодував укотре. – А якби ви з Григор’євим удвох були живі, уже й кордони б стояли, і вороги до них боялися б підійти. Тільки де б я тоді був? – задумався на якусь хвилину. – Звісно, з вами. Гнав би всю нечисть зі своєї волості, зі свого Ізюмського повіту, а то й з усієї Харківської губернії. І нічого б не просив: ні посад, ні привілеїв, тільки б бачити, що мої земляки обробляють землю та радіють, і ніхто не замахується на них батогом, і ніхто не відбирає останній хліб».

З того дня він помічав, що більшовицькі війська не готуються до бою, мовчать і про відступ. Навіть знав, якою дорогою вони тікатимуть – Ніжин, Конотоп, Глухів, тобто зайнятою ними територією. А щоб цього не сталося, порадив би перерізати їм шлях. «Ну ж бо, Несторе, підсоби, змий свій гріх – не пусти радянські війська ні на Чернігівщину, ні на Сумщину. Тільки де тебе шукати, коли ти, як вітер у полі. – А що на думці у головного отамана? – добрався й до нього, хоча й чув, що ніхто не може того вгадати. – Усіх ти прибрав з дороги, а сам мало що зробив. Прийшов час показати, на що ти здатний. Хочеш чи ні, а повинен це зробити, – наказував від Болбочана, від Сабліна й від себе, бо й він не терся б серед червоних, якби Петлюра вчасно об’єднав своїх повстанців. Пригадував, як ще у вісімнадцятому він давав добро на створення повстанського загону. – Подумай бодай про себе. До того докерувався, що й самому нема куди подітися», – так уже давно говорять козаки.

А визволителі вже були на підході. Ще недавно, приїхавши до Києва, Григорій і подумати не міг, що йому зовсім скоро доведеться побачити, як українська армія звільнить його від червоної навали. Та коли одного ранку від червоноармійців і сліду не лишилося, – не знав, як і радіти. Не могли повірити й прості кияни, які давно не гуляли вулицями свого міста. Самі скрізь шукали більшовиків, а їх – жодного. На радощах їм хотілося кричати, що й друга російська окупація минула. І вони так і робили. «Уявляєте, більшовики, налякавшись оточення, тихо втекли», – хвалилися знайомим і незнайомим на кожному перехресті. Та невдовзі вже збиралися своїх українських вояків зустрічати, але знову ж не всі. Знав і Григорій, що тут багато старшин царської армії, які Денікіну хліб понесуть, бо вони й досі за «єдіную і нєдєлімую Расію». Тож, переодягнувшись у цивільний одяг, ходив по місту й сумував, що розбити більшовицьку армію тепер не вдасться. А він пізнав її норов – вона неодмінно повернеться, тільки з більшим військом. «Що ж, пане отамане, – уже вдруге звертався до нього, – упорайся бодай із Добровольчою армією. Я й цю знаю: не така вона непереможна, за яку себе видає. А коли батько Махно добряче її тили пошарпає, то вигнати її звідси і нам із Сабліним було б нескладно».

Не спалося після того і ніч, і другу, чекав і вдень. Тож коли світлої ще літньої днини почувся тупіт копит, не мав сумнівів – українське військо вже у місті. Так, це були петлюрівські війська, а наступного дня вдосвіта прибула й Галицька армія. Григорій намагався швидко зібратись, аби побачити, як сходитимуться на майдан війська двох армій, та почути, що скажуть їхні полководці. У цей час на вулицях було людно, а зовсім скоро людські потоки стали нагадувати ріки, які стікалися до центру, де мав відбутися парад петлюрівських і галицьких військ. І радів Григорій, бачачи, як запорожці й галичани тиснуть одні одним руки.

– Нарешті вони разом у столиці