Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Виходить, коли ти в усіх питав: за що тебе тримають під вартою, я, спостерігаючи за присланими з Москви комісарами, прозрів. Коли тебе засудили до смертної кари, у мене теж непереливки були – наближався до Слов’янська, тікаючи від наступу Добровольчої армії. А коли тебе стратили, я в Харкові хотів від червоних утекти, тільки не було куди, та й наказ Леніна про знищення командирів, висунутих народом, уже діяв.

Двадцять дев’яте червня… – аби запам’ятати, навіть декілька разів повторив про себе ту дату, вийшовши в Полтаві хапонути хоч трохи свіжого повітря. – А за два дні й тут про все дізналися: як двічі водили тебе на страту, як ставили перед викопаною ямою, як стріляли холостими патронами. Та навіть у такий час ще залишалася надія. Та вже коли виконувати вирок прибула півчота головного отамана, зрозуміли, що це востаннє. Правда, вояки й тут показали, як вони тебе шанують – як їм не наказували, ніхто жодного пострілу так і не зробив. Від такого непослуху ще дужче розлютився начальник охорони, який сам двічі вистрелив у твою голову… – Коли я про те дізнався, мені аж кричати хотілося. Мабуть, і найжорстокіший кат відвернувся б від того видовиська, – а той, схопивши тебе за комір, потягнув до ями.

Двадцять дев’яте червня… – знову Григорій згадує той чорний день та зітхає. – За два дні вже весь Харків про те говорив. А коли я заїжджав додому, дідові Карпу й словом не обмовився, адже знав, що старий може й сам сконати. Отже, живе народна любов до тебе… Живе й понині, – хотілося сказати полковнику хоч щось утішне. – Тільки легше від того не ставало, адже створений тобою фронт розвалився, а Київ окуповано більшовиками. Хіба ж би ти до такого допустив?! – бачив, як легендарний полководець, опустивши голову, віддаляється, за мить і зовсім щезає. – Шкодує й сам за втраченим шансом, – Григорій знав, як це боляче. – Може, тепер заспокоїться його стражденна душа», – повторив материні слова, які вона говорила після сороковин по батькові.

Ходить Григорій по Києву і не вірить своїм очам, які не бачать жодного жовто-блакитного прапора – скрізь червоні. Хоча й він став союзником більшовицьких військ, але не згоден, щоб вони тут панували. Та й не братався з ними, погодився лише спільного ворога – Добровольчу армію не пустити в Україну, аби старі порядки не повернулися, бо він проти того два роки шаблю з рук не випускав. «І що з того? Тепер замість одного, маємо двох окупантів, а з Антантою, яка південь зайняла, то й трьох», – навіть не знає, куди подіти очі.

Однак не все від нього залежить – аби тримати всі фронти, потрібна хороша армія, а вона майже зовсім розпалася. Ще в грудні можна було налічити сто тисяч, а перед здачею Києва ледве назбирали сорок разом із повстанцями. Він вважає, що і з таким військом можна було тримати золотоверху столицю, адже червоних було вчетверо менше. Ще в січні, почувши про бій під Броварами, й гадки не було, що війська Петлюри будуть розгромлені. Не вдавалося зрозуміти й опісля, як таке могло статися.

«А як бути воякам, коли керівництво таке недолуге? Саме штовхнуло їх у бік анархії чи й гірше – приєднуватися до ворожого війська. Тепер одні в повстанських загонах захищають свій люд, другі, примкнувши до Червоної армії, його завойовують, а червоні командири всіх приймають, бо це їм на руку. Знають, що народних отаманів люди не перестануть підтримувати, отже, довіра до більшовиків зросте, та й спротив меншим буде», – нарешті йому й таке стало зрозумілим.

«Що ж робити? – не заскочило, а просто оселилося в його голові питання. – Шукав я виходу, – чесно зізнається сам собі. – Шукаю й зараз… – доводив своїй совісті, яка металася в душі, як пташка в клітці. – Як не вчинив, а не зраджу», – був готовий навіть божитися. Зараз більш за все хотілося побути в Києві й хоч трохи передихнути, бо з того часу, як повернувся з Першої світової, здається, воював щодня – то з дезертирами, то з бандитами, то з владою. Навіть повірив дідові Карпу, що Всевишній ще при народженні дав йому наказ: боротися за свій край, за той люд, який там живе, – і він неодмінно мав його виконати. «Мабуть, тому й прикипів я до нього всією душею. Повернувся б і зараз, але немає змоги. Бач, як крутонуло! На моїй землі вже інший окупант хазяйнує, проти якого я воював?» – може, й прогнав би ті думки, але вони все частіше ходили слідом, неначе діти за батьком.

Та серед тієї щоденної метушні почувся постріл. І не один, а багато – неначе вбивали не просту людину, а металевого рицаря часів княжої доби. Григорій ураз подумав про отамана Григор’єва, вважаючи, що саме йому в цей час загрожує небезпека. Чи тому, що останнім часом на нього покладав великі надії – ось-ось він мав стати головним отаманом України. Чув таке навіть від червоних, які самі вже декілька замахів готували, але, дякуючи Богові, зараз їм стало не до того. Хоча хтозна…

«Ні, це не про нього, – розмірковує далі. – Він недавно замирився з Махном і вже отримує нові перемоги. Чув, що й Петлюрі листа написав, просив усе забути заради України. – Тільки в одному не був упевнений: „Чи битимуться вони між собою після того, як і червоних переможуть?“ – Ні, з ним нічого поганого трапитися не могло. Тим паче, що днями має статися зустріч із Петлюрою. І так йому хотілося, щоб усі дійшли спільної згоди, що не помітив, як і руки на грудях схрестив, точнісінько так, як це робила мати. – Никифоре! – таким було справжнє ім’я отамана Григор’єва. – Тільки він непередбачуваний, – застерігав, знаючи „батьків“ норов. – Дивись, щоб не вийшло, як з Болбочаном», – однак і сам не знав, як треба діяти.

Та вже наступного дня більшовики в усіх своїх газетах поспішали повідомити, що «батько» Махно та його заступник Чубенко вбили головного отамана Херсонщини і Таврії, розрядивши в нього магазини своїх револьверів. «Двадцять сьоме липня, – Григорій дивився на ту газету і не міг повірити своїм очам. – Ще жодного разу про Нестора Махна