Читати книгу - "Танець білої тополі"

закопати у мерзлій північній землі разом з десятком задубілих трупів, які просто викинули з вагона на станцію і вкинули у викопану неподалік яму. Але втрутилося, мабуть, саме Провидіння, і Левко опинився у табірному шпиталі. Коли прийшов до тями і побачив над собою до болю знайоме, тільки трохи постаріле обличчя, подумав, що марить. Звідки тут міг узятися Мандрика? Як він міг сюди потрапити? Польські громадяни у радянських таборах – не дивина. 1940-го року до них відправили всіх «осадників», ще раніше – колишніх військовиків. Але його учитель у вересні 1939 року залишився за Бугом.

І все-таки це був Тадей Мандрика. З волі одного з табірних начальників, якого вилікував від радикуліту, він змінив відбійний молоток у шахті на ноші санітара при шпиталі. Здавалося б, від зека-санітара мало що залежало у цьому казематі, де порятунок хворого був справою самого хворого – видряпається чи не видряпається його організм із кігтів смерті. Але Мандрика зробив більше, ніж міг. Саме завдяки йому вимотаний майже двомісячною дорогою, голодом і застудою Левко видужав. Тадей посприяв і тому, щоб після одужання він також залишився на роботі в санітарній частині. В хід пішло все – і авторитет, якого набув Мандрика не тільки серед в’язнів, а й серед адмінперсоналу, і підкуп.

Три місяці вони працювали пліч-о-пліч, жили в одному бараці. А далі знову розлука. Громадянам Речі Посполитої дозволили повертатися до Польщі. Левко ще майже п’ятнадцять років провів у таборах і п’ять – на спецпоселенні. За ці роки він поставив на ноги тисячі людей. Калічилися там люди часто – їм ламали хребти дерева на лісоповалах, трощили ребра і руки-ноги обвали у шахтах і копальнях, вивертала суглоби і розтягувала сухожилля важка каторжна праця. Ніхто не зацікавлений був у тому, щоб постраждалих рятувати, тим більш лікувати. Та й медперсоналу відповідного – як кіт наплакав.

Отож арештанти і поселенці не давали Левкові забути про те, що він костоправ. Хоч він цього не афішував, навпаки, просив не розголошувати – щоб не дійшло до табірної адміністрації. Затявся не допомагати ні їй, ні охороні, ні наглядачам. Але це було вже пізніше.

А за три місяці роботи у шпиталі він попрощався з Мандрикою. Перед розлукою Тадей розповів йому свою історію. І вона утвердила Левка на думці, що у світі справді немає нічого випадкового. І те, що вони колись зустрілися за таких дивних обставин (треба ж було йому побігти за бричкою, потрапити у маєток Вишнецьких, бути спійманим сторожем і втрапити на очі костоправа!), і що Мандрика зразу ж відчув приязнь до «не такого, як усі» сільського хлопчака, і що спільна справа й дивовижна суголосність душ зробили їх більше, ніж друзями, – все це також не випадково. Їхні родові корінчики проросли з одного ґрунту, і цілком ймовірно, що колись так само перетиналися долі і двох їхніх пращурів, січових козаків на прізвиська Мандрика і Ярий.

* * *

Перші відомості про козака на прізвисько Мандрика зафіксовані ще в описі Хортицької Запорозької Січі, яку заснував Байда Вишневецький. Прізвисько, на переконання Тадея, приліпилося до його пращура тому, що той був надто непосидючим і понад усі принади життя йому мандрівочка пахла. Та й життя наступних поколінь Мандрик, як свідчать сімейні перекази, не були позначені сталою осідлістю. Гасали вони вільними степами та байраками, воювали з ворогами, спливали кров’ю від ран, відступали і перемагали.

Тільки на Тадейовому дідові неймовірна тяга до зміни місць проживання трохи угомонилася. Коли в Російській імперії було створено Холмську губернію, Філона Мандрику направили туди дійсним статським радником. Так він переїхав з-під Києва до древнього українського міста, заснованого ще Данилом Галицьким. Початок Першої світової війни збігся з особистим горем – померла його дружина, кароока красуня Улита. Немолодий уже Філон розділив спадок між двома синами і пішов до православного чоловічого Яблочинського монастиря. Там старець Ієрохим, який займався лікуванням людей, і виявив, що руки ченця Філона, які в молодості звикли тримати зброю і вбивати, дуже чутливі і можуть зцілювати людей. Від діда Філона перейняв секрети костоправства і Тадей. Коли батька мобілізували в російську царську армію, на світову війну, він кілька років провів з дідусем у монастирі.

За традицією, Тадей мав би передати дідову науку своєму синові. Але так уже склалося, що кохання він зустрів, а сім’ю не створив. Жінка, яка вечорами стукала у його вікно, була одруженою. Вони не мали сил опиратися своїм почуттям, але Агата не могла покинути чоловіка і двох дітей, яких той їй нізащо не віддав би.

З перших днів війни Тадей опинився в народному ополченні. Потрапив до німецького полону. Втік із нього. Боровся в лавах УПА на території Холмщини. Зразу після другого приходу червоних був арештований і відправлений у «Воркутлаг».

* * *

Іноді у задньому дворі Хрестовоздвиженської церкви у Старолісах збиралася довга вервечка людей, які приїжджали до Левка з сусідніх сіл. З найбільшим задоволенням він лікував дітей, особливо дівчаток. Вдивлявся у них і думав про свою маленьку. Тільки й дізнався, що назвали її Олена і Трифон Вірою. Але де вона? Куди виїхала? Спробував було запитати Олениного сина, але той чогось аж визвірився: «А вам яке діло?» Дивний якийсь цей хлопець, ніби начинений злістю, геть не схожий на Олену і Трифона. Мабуть, і справді не завжди діти переймають характер і вдачу у своїх батьків. Іноді зло вселяється у людину ще до її народження і разом з нею приходить у світ. І нічого тут не вдієш.

Голова сільради, Семен Романчук, вдавав, що нічого не бачить і нічого не знає про Левкове костоправство. Він зовсім не такий, як його попередник, перший старолісівський голова Грицько Бундик. Той аж піною покривався, коли заходила мова про церкву. А цей нібито й справжній комуніст, атеїст, але якось пізно ввечері приніс до церкви свого онука, щоб отець Сергій таємно охрестив. Священик не відмовив, хоч Семен навіть хрещених батьків не привів, тільки назвав їхні імена. Звертався голова і до Левка,