Читати книгу - "Коли повертається веселка"

вони жили у суміжних кімнатах пліч-о-пліч сім років. Ці дві кімнати в комунальній квартирі на Москалівці були для Тані справжнім раєм, не дивлячись на шістьох сусідів, один із яких був божевільним і коли лягав у лікарню, просив Таню у його відсутність доглядати за рибками. Надія, незаміжня і бездітна, займалась Дмитриком, і якби не вона, той би не виріс таким розумником. Деколи спокій порушувала племінниця Надії – вона приїжджала з Києва і намагалась показати, що Таня тут усього лише квартирантка. Також вона ретельно перевіряла рахунки, які, за договором Надії, оплачувала Таня.

Вони познайомились у черзі за молоком, Таня щойно приїхала до Харкова і мешкала у родичів касирки з київського аеропорту. Надія запропонувала допомогу і влаштувала її у складальний цех із виготовлення електричних бритв, до свого колишнього учня, і зробила так, що Таню прописали в гуртожитку заводу. Таня пропрацювала там до того, як піти в декрет. Після народження Дмитрика Надія раптом узяла їх до себе – мовляв, їм обом так буде легше. Так і було. Надія увесь час наполягала на тому, щоб Таня пішла вчитись. «За що я буду жити?» – запитала Таня. «Поступиш – тоді вирішимо». Таня вступила на журфак університету. Прочитавши своє ім’я у списку, вона зі страхом подумала про найближчі п’ять років, але вдома її побоювання розвіялись: за овальним столом сидів симпатичний дідусь у рогових окулярах, а увесь стіл був завалений паперами з текстами, надрукованими на машинці. «Надія сказала, що ви мрієте про професію журналіста?» «Мене вже зарахували», – відповіла Таня. «Я не сумнівалась», – додала Надія. Дідусь поправив окуляри, що сповзли на край носа: «Якщо так, це все тепер ваша робота», – він показав руками на папери. І Таня почала корегувати різні тексти, точніше, вичитувати помилки – до коректора їй було ой як далеко. Спочатку було дуже важко, довелось перечитати масу літератури, але вже через рік їй платили вдвічі більше, а на третьому курсі вона редагувала технічні тексти, а згодом і художні. Пізнього вечора, коли Надія, Дмитрик і собака спали в маленькій кімнаті, вона працювала за овальним столом, одягнувши перстень із сапфіром. І часом їй здавалось, що це її дім, а за дверима сплять її син і мама. Зранку Надія накривала стіл гарною скатертиною, і за стіл сідала вся їхня маленька сім’я…

* * *

– Василю Максимовичу, мама правду сказала?

Дмитро дивився йому в очі, і Караваєв почувався, як на пательні – почалось!

– Тільки не хвилюйся, – сказав він.

– Як це – не хвилюватись? – скрикнув хлопець. – Це правда чи ні?

Замість відповіді Тік дістав із кишені висновок експертизи:

– Ось, почитай.

– Що це?

– Почитай, тоді дізнаєшся. – Тік сів на диван і схрестив руки на грудях.

Дмитро крутив конверт у руках.

– Не бійся, це не вибухівка, – сказав Тік. – Хоча… кому як.

Дмитро розгорнув листок, пробігся очима, усміхнувся і знову почав читати, але уважніше. Читаючи, його обличчя ставало дедалі серйознішим. Він потер долонею щоку і чомусь поглянув на зворотній, чистий бік аркуша.

– А ви хто? – запитав він після короткої паузи.

– Я твій… – Слова застрягли, наче кістка в горлі, і Тік ще більше послабив краватку. – Я твій дід – двоюрідний. Я рідний брат твоєї бабусі Ольги.

Дмитрові руки, тонкі, з довгими пальцями, тремтіли.

Караваєв підвівся з дивана:

– Ходімо похава… поїмо.

Хлопець не ворухнувся.

– Ходімо, чого стоїш?

– Василю Максимовичу, мені треба побачити маму. Ви ж чули, що вона хвора.

Тік тяжко зітхнув:

– Я все знаю. Я знаю, де вона лежить, Жора відвезе тебе. Я обов’язково зателефоную твоїй мамі, я повинен подякувати їй за те, що зараз розмовляю з тобою.

– Це мама знайшла вас? Вона мені нічого не казала. Вона все від мене приховує!

Вимірюючи кроками кімнату, Тік почав розповідати про те, як його знайшов головний редактор, як він, Караваєв, придумав фокус із морозивом, щоб отримати волосся для аналізу, і як здивувався, побачивши його картини. Він не хотів, щоб Дмитро йшов, і продовжував говорити. Він розповідав про своє дитинство, про юність, дещо приховуючи, дещо прикрашаючи. З кожною хвилиною йому все більше хотілося сісти з хлопцем за сімейний обідній стіл, з’їсти запашного борщу з пампушками, обгризти кісточку з відбивної, запиваючи терпким червоним вином, і балакати про все на світі. Як це було з Романом.

* * *

Побачивши машину Осоки біля під’їзду його будинку, Таня вилаялась і витерла з чола краплі поту. Ставши на тверді ноги, вона гримнула дверцятами авто і попрямувала до ґанку. Подолавши чотири сходинки, Таня хотіла натиснути номер квартири на пульті охорони, але двері відчинились, і на неї мало не налетів маленький собачка. За собакою вибігла дівчинка.

Тримаючись за поручні, Таня дійшла до ліфта. У дзеркалі на стіні кабіни вона побачила своє відображення і відвернулась – її жахливий вигляд не рятувала навіть яскрава помада.

Таня подзвонила у квартиру Осоки, але їй не відчинили, і тоді вона почала гримати кулаком.

– Михайле, відчини, – крикнула вона, але це був не крик, а скрипучий шепіт, що викликав кашель.

Таня думала, що виплюне легені, коли двері відчинила Софія.

– Тетяна? Боже! Що з тобою?! – Вона підхопила Таню під лікті та затягнула до квартири.

– Де