Читати книгу - "Заїр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Нічого. Я прогулявся разом із ним та групою його друзів.
– От і гаразд.
– Ти мені віриш?
– Звичайно, вірю.
– Мені здається, ти мене вже не кохаєш. Ти зовсім не ревнуєш. Ти байдужа. Хіба це нормально, коли чоловік повертається додому о другій ночі?
– А ти хіба не казав, що ти чоловік вільний?
– Звичайно, вільний.
– Тоді для тебе цілком нормально приходити о другій ночі. І можеш робити, що тобі заманеться. Якби я була твоєю матір’ю, я турбувалася б за тебе, але ж ти дорослий, хіба ні? Чоловікам не слід думати, що їхні жінки мають ставитися до них, як до своїх дітей.
– Я говорю не про таку стурбованість. Я говорю про ревнощі.
– А ти був би радий, якби я влаштувала тепер тобі сцену, тут, за кавою?
– Ні, ліпше не треба, бо сусіди почують.
– Мені байдуже до сусідів. Я не роблю цього тому, що не маю найменшого бажання це робити. Мені було прикро почути те, що ти мені сказав у Загребі, проте я звикла до цієї думки. Але якщо це зробить тебе щасливим, то я можу вдавати, ніби помираю від ревнощів, лютую, божеволію від пристрасті.
– Ти дивна жінка, я вже тобі сказав. Я починаю думати, що значу дуже мало у твоєму житті.
– А я починаю думати, ти забув, що у вітальні на тебе чекає журналіст, і він може підслухати нашу розмову.
Атож, на мене й справді там чекає журналіст. Мені дуже згодився б автовідповідач, бо я знаю всі запитання, які він мені поставить. Знаю, з чого він почне інтерв’ю («Почнімо розмову з вашої нової книжки – цього глибокого послання до ваших читачів»), знаю, що я йому відповім («Якби я хотів надіслати послання, я написав би одну фразу, а не цілу книжку»).
Знаю, він поцікавиться моїми думками про критику, яка зазвичай дуже суворо ставиться до моєї праці. Знаю, що наша розмова закінчиться фразою: «А ви вже пишете нову книжку? Які ваші найближчі плани?» На що я відповім: «Це таємниця».
Інтерв’ю почалося, як я й сподівався:
– Поговорімо про вашу нову книжку. Яке її головне послання?
– Якби я хотів надіслати комусь послання, я написав би лише одну фразу.
– А чому ви пишете?
– Бо я зрозумів, що це дуже зручний спосіб розділити з іншими свої емоції.
Ця фраза також була однією з тих, які я залюбки передав би своєму автовідповідачеві, але тепер я вирішив дещо її змінити:
– Проте цю історію можна було б розповісти зовсім по-іншому.
– Розповісти зовсім по-іншому? Ви хочете сказати, що ви не задоволені своєю книжкою «Час шматувати, час зшивати»?
– Я дуже задоволений книжкою, але незадоволений відповіддю, яку вам щойно дав: я пишу, бо хочу, щоб мене любили.
Журналіст подивився на мене з підозрою: якщо це виклик, то в чому його суть?
– Я пишу тому, що коли я був підлітком, я не вмів добре грати в футбол, не мав автомобіля, не мав доброї платні, не мав добре розвинених м’язів.
Я зробив над собою зусилля, щоб не замовкнути. Розмова з Марі нагадала мені про минуле, якого я вже не відчував, і тепер треба було поговорити про мою справжню Персональну Історію, позбутися її. Я провадив:
– Я не носив модного одягу. Дівчата з моєї компанії цікавилися лише цим, і я не міг домогтися, щоб вони звертали на мене увагу. Уночі, коли мої друзі бавили час зі своїми коханими, я використовував своє дозвілля для того, щоб створити світ, у якому я був би щасливий: моїми супутниками були письменники та їхні книжки. Одного чудового дня я написав поему для дівчини, яка жила на моїй вулиці. Мій друг натрапив на неї в моїй кімнаті, украв її, і коли ми всі зібралися, показав її всій компанії. Усі сміялися, всім це здалося кумедним – я закохався!
Але дівчина, якій я присвятив поему, не сміялася. Наступного вечора, коли ми пішли до театру, вона сіла зі мною поруч і взяла мене за руку. І ми вийшли з театру, тримаючись за руки. Я, що вважав себе негарним, слабким, не модно вдягненим, вийшов із дівчиною, найжаданішою в усій нашій компанії.
Я зробив паузу. Я ніби повернувся в те далеке минуле, в ту мить, коли її рука доторкалася до моєї руки, й цим доторком змінила моє життя.
– І все це відбулося завдяки поемі, – провадив я. – Та поема дала мені зрозуміти, що пишучи, демонструючи свій невидимий світ, я змагався на рівних умовах із видимим світом своїх друзів: з фізичною силою, з модним одягом, автомобілями, перевагою в спорті.
Журналіст був дещо здивований, а я ще більше. Проте він опанував себе і продовжив розпитувати:
– Чому ви думаєте, що критика ставиться надто суворо до вашої праці?
Мій автовідповідач у цю мить відповів би: «Досить почитати біографію будь-якого класика з минулого – не зрозумійте мене хибно, я себе з ними не порівнюю, – і ми побачимо, що критики завжди були до них невблаганними. Причина проста: критики завжди почувають себе невпевнено, вони ніколи не знають, що відбувається у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заїр», після закриття браузера.