Читати книгу - "Руденька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ізраїльські лікарі швидко визначили мій діагноз… на відміну від українських, які вважали, що у мене «жовтяниця», «а може… жовчний…», «а може…» Назва захворювання ні про що мені не сказала, так само, як і моїй мамі, – синдром Вільсона-Коновалова. Рідкісне генетичне захворювання… «одне на мільйон». Спочатку ми зраділи, що це не «цироз»… але виявилось, що радіти було нічому. Як нам потім пояснили лікарі звичайною мовою, захворювання полягало в тому, що в організмі скупчується величезна кількість міді, яка в десятки разів перевищує допустимі норми. Печінка не справляється, перестає виводити мідь з організму і відмовляється служити. А потім починається інтоксикація решти внутрішніх органів. Що буває за цим – зрозуміло. Найцікавіше, що з цим захворюванням можна прожити все життя, і воно так і не дасть себе знати… Але якщо воно виявляється, то звичайно це відбувається або у віці сімнадцяти-вісімнадцяти років, або після шістдесяти. Якщо заздалегідь знати про цю хворобу, то можна відбутися простими лікарськими препаратами, які націлені на виведення купруму з організму й підтримки його рівня в межах норми.
У моєму випадку були два варіанти, як «вийти з цієї ситуації красиво». Або рятівні піґулки, або, якщо піґулки не допоможуть, – трансплантація печінки, тому що моя власна на цей час уже практично не функціонувала. Ізраїльські лікарі кинули всі свої сили на мій порятунок. Вони діяли блискавично, але медикаменти не допомагали. Покращень не було. Мене весь час тіпало через високу температуру і підкидало на ліжку, як футбольний м’яч. Температуру під сорок не могли збити нічим, тому медбрати за частку секунди зривали з мене всі крапельниці й те, що було моїм покривалом… і загортали у крижані простирадла. Незабутнє відчуття. Я не знаю, як дивилася на це моя мама… Я не розумію, скільки сил повинна мати жінка, яка все розуміла, бачила все, що зі мною відбувалося, але при цьому тримала себе в руках і намагалася не показувати того, що насправді коїлося в її душі… Я не розумію, що робив Він… і як Він це робив, коли ізраїльські фахівці сказали, що, швидше за все, знадобиться трансплантація… донор… і країна, яка погодиться прийняти такого пацієнта, як я…
Гадаю, мені було найлегше… Мені було так погано фізично, що не лишалося сил ні про що думати… А тато думав, і Він думав… робив неможливе і ухвалював рішення, коли у мене не було ні віз, ні шансів, ні часу. Він був з моїм татом, якому друзі відповідали: «Ми з радістю позичили б гроші, але відкриваємо новий супермаркет», а потім у них прокидалося співчуття, і вони з’єднували тата зі своїми юристами, «щоб у разі чого узаконити фінансові відносини». Тільки Він. Єдиний. Найкращий. Коханий. Він думав тільки про мене і рятував мене.
Я пам’ятаю, як до мене доходили уривки фраз: «до Колумбії летіти дуже довго»… «Швейцарія – відмова»… «Можливо, Бельгія… або Німеччина»… Для мене все було, немов у тумані… просто суть того, що відбувається, я не усвідомлювала до кінця… чи відмовлялася вірити в те, що це відбувалося зі мною. Може, просто боялася повірити. Чи не встигала стежити за подіями, які розвивалися надто стрімко.
Німеччина погодилася… Це було 4 липня 2003 року… Мене мали якось перевезти з Єрусалиму до міста Ессен… В останню мить температура піднялася під 41. Мене знову врятували крижані простирадла. Я дуже переживала, як летітиму, бо кудись раптом подівся мій одяг – легкі білі брюки фірми «Diadora», які мені подарував тато незадовго до того, як я захворіла. Виявилося, що їх помилково забрали в хімчистку – їхній колір зливався з постільною білизною. Але шукати не було часу. Якась жінка в останню мить щиро попередила нас з мамою, що коли в Німеччині у нас є якісь знайомі, то краще їм подзвонити, бо, на її думку, «німецькі лікарі ніколи не славилися своїм дружнім ставленням»… Якби ця жінка тільки знала, як вона помилялася…
Я ніколи не забуду команду людей, які з’явилися в коридорі лікарні: вони мали транспортувати мене до літака… Справжня команда рятувальників… В оранжевих жилетах… і з чорними пейсами. Я пам’ятаю вогненне сонце і гаряче повітря, які з незвички обпікали моє обличчя, очі, губи… і мені це подобалося. Це було в аеропорту. Це був день, коли я полюбила сонце до сліз. Я ніколи не забуду людину на ім’я Бенджамін – він трепетно підтримував мене під обидві руки і допомагав ступити кілька кроків по салону літака. Мені треба було дійти до спеціального підвісного ліжка: воно було за ширмою і прикривало мене від очей інших пасажирів рейсу, які летіли до Франкфурта. Мені чомусь здавалося, що вони мають бути вкрай незадоволені. Рейс через мене затримали, і затримали надовго. Я пам’ятаю, як ми приземлилися… і всі пасажири без винятку проходили повз мене: хтось намагався не зустрічатися очима зі мною і мамою, хтось опускав голову і відчував себе ніяково, але більшість з них зупинялися біля мене, бажали удачі, говорили теплі слова, прагнули підтримати. Одна жінка навіть пообіцяла, що поставить за мене свічки. Мені здавалося, що я збожеволію… Я була до сліз вдячна цим людям, але мене вбивала одна-єдина думка: мені хотілося бути на їх місці й просто виходити з літака.
В аеропорту Франкфурту нас чекала машина «швидкої допомоги», професійний водій і супроводжуючий лікар. Нас чекав Ессен.
P. S. Колись я неодмінно дотримаю слова, яке дала добродушному таксистові з Тель-Авіва… Полечу до Ізраїлю… цього разу як турист. Я втішатимуся гарячим сонцем і щосекунди повторюватиму про себе «дякую». Тим паче в Єрусалимі залишилися мої брюки від «Diadora»…
1 липня 2003 рокуУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руденька», після закриття браузера.