Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Хотіла? Так, хотіла. Просто тобі слід зі мною по-хорошому, по-людському поговорити і не виганяти мене з кімнати, коли хтось заходить.

Люба сказала ці слова по-дитячому ображено і сама зразу вилаяла себе. От вирішила поговорити серйозно, хотіла дізнатись, як далі жити, а виходить якась наївна дитяча скарга.

Ганна посміхнулась.

— Ти не гнівайся на мене за ту розмову. Я справді винна перед тобою, але інакше зробити не могла. Час якийсь божевільний.

Про що вона говорить? Про сьогоднішній день? Мабуть, ці слова можна до всіх випадків застосувати. Але в одному мама, напевне, права — дні якісь божевільні, просто не згадаєш, щоб коли-небудь події так швидко йшли одна за одною, вони ніби дуже довго чекали свого часу, а потім раптом усі посипалися, як з мішка.

— Нам треба поговорити, мамо. Пам’ятаєш, як в евакуації ми розмовляли під ковдрою, коли в нас у кімнаті морозу п’ять градусів було і сніг під ліжком лежав. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Давно ми з тобою так не розмовляли.

— Це правда. Про що ж говорити будемо?

— Про що? Про найголовніше!

— Добре.

Люба поклала собі під голову подушку, покрутилася трохи, вмощуючись зручніше, помовчала, дивлячись на вікно — синява в ньому стала внизу трохи золотавою, на вулиці засвітили ліхтарі. Дівчина обвела поглядом усю кімнату, — якими великими і незнайомими здаються в сутіні їхні старі стільці. Потім глянула на маму, хотіла побачити її обличчя, але тепер воно здавалося тільки світлою плямою на фоні подушки, потім коротко, майже схлипуючи, сховала лице у мами на грудях і сказала:

— Давай поїдемо звідси.

— Поїдемо? — перепитала Ганна. — Куди?

— Не знаю куди, тільки давай поїдемо звідси, з цієї квартири, поїдемо далеко далеко…

— Що з тобою?

— Я більше не можу тут жити!.. Я все знаю, мамо.

— Що ти знаєш?

— Все. Знаю, що Сергій Петрович Боровик — мій батько.

— Мовчи! — скрикнула Ганна.

Груди її раптом різко звелися і опустились, ніби хотіла Ганна вхопити хоч трохи повітря і не могла. Вона й сама не знала, чому вигукнула саме це слово. Було таке враження, ніби котиться вона з височенної гори вниз і ні затриматися, ні спинитися не може. Якась сила перевертає, крутить, ламає її; годі й думати від неї врятуватися, і що буде далі — невідомо.

— Мовчи! — ніби благаючи порятунку, ще раз прошепотіла вона.

— Ні, зараз мовчати не треба, — тихо сказала Люба.

Тепер зник останній сумнів. Тепер уже всі здогадки стали твердою впевненістю, і це дуже добре. Вона знайде в собі сили сказати все, і разом з мамою вони щось вирішать.

— Я знаю, що він мій батько. Я знаю, коли це трапилося, тільки не зрозуміла всіх причин, але колись ти мені їх неодмінно розкажеш.

— Значить, ти підслуховувала?

— Ні, я не підслуховувала. Але, живучи в одній квартирі, ходячи до лікарні, де санітар кричить, ніби на вокзалі, — «передача хворому Боровику», нарешті, просто дивлячись на тебе, дуже важко не зрозуміти, якщо в людини на плечах голова, а не качан капусти. Я не знаю тільки одного — чому тоді, десять років тому, тобі схотілося сказати, що він умер?

— Повір мені, інакше сказати я не могла. Віриш?

— Вірю.

Люба замовкла. Ні, не виходить у неї та гостра, рішуча розмова, яка мала покласти край усім ваганням. Невже вона не зможе переконати маму і нічого не зміниться в їхньому житті? Ні, так закінчити розмову вона не може, не має права. Мама мусить її зрозуміти, бо хто ж і може це зробити, як не мама? Вона, мабуть, все чудесно знає, тільки їй самій теж нелегко наважитися на рішучий вчинок, рвонути зразу, круто й назавжди змінюючи течію свого життя.

— Давай поїдемо звідси, мамо, — сказала Люба. — Ми знайдемо, де жити, про це не турбуйся. Я весною закінчу школу, піду працювати. Давай поїдемо звідси, з цієї квартири…

— Ти зараз осуджуєш мене?

— Ні, я не все знаю, але все можу зрозуміти. Може, я чогось ще й не збагнула, але переконана цілком — ти так зробила, бо інакше вчинити не могла. Не треба більше про це говорити. Поїдемо звідси, мамо…

Цієї хвилини Ганна відчула з особливою гостротою, що для неї є любов дочки. Люба могла простити її, могла стати на її бік в цій складній історії. Яких жертв для Ганни це не коштувало, але вона зробить так, щоб жодна хмарина більше не потьмарила зірок на небосхилі Любиного життя. Вона зуміє поступитися своїми прагненнями та інтересами, зуміє затамувати свої почуття, підкоривши їх лише одному: Любоччиному щастю.

— Поїдемо, мамо, — прохала дівчина. — Я тебе дуже прошу.

— Ти так не любиш Володимира Івановича?