Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

наклепники, потвора, в товаристві якої герцогиня так радо з’являлася на люди головним чином через те, що на тлі її придуркуватості і бридкості вигідно вирізнялася її власна натхненна краса. Герцог, цього разу у вбранні темно-зеленого кольору з червоними смугами, шия знов оголена аж до ключиць, вів за руку, точніше за кінчики пальців, легенько торкаючись їх, свою дочку, якій дуже пасувала маленька золота корона, кокетливо, трохи набік посаджена на волосся, гладенько зачесане й на тім’ї зібране в тугий плаский шиньйон, щоб уся зачіска була якомога менше помітна й щоб вона не порушувала, а навпаки, продовжувала випуклу лінію принцесиного чола, котра вигиналася, як ми вже мали нагоду це відзначити, чарівно-наївною кривою і зливалася з сідловидним профілем її дитячого носика. Вона була така неземно гарна в своєму білому мереживному одінні, високо, аж під грудьми підперезаному паском, і саме завдяки цій своїй неземній красі така по-земному приваблива, знадлива й жадана, що в Петра, коли він глянув на неї, занили зуби й зачастив пульс, його кидало то в жар, то в холод, йому забаглося не так обійняти її й поцілувати в рожеві вуста, – для цього тут було надто багато людей, – як засяяти перед її очима й вирости до гігантських розмірів, так, щоб вона подивувалася й захопилася ним. Але він усвідомлював, що це буде не так легко зробити, бо, на відміну від матері, яка роздавала усмішки на всі боки, вираз її дитячого личка був абсолютно байдужий, ба навіть знуджений, немовби вона хотіла сказати: «Ну от, я тут, але не сподівайтесь, джиґуни, що мене це тішить і бавить».

Maître des cérémonies, щасливо посміхаючись, немовби не тямився від захвату, що все так гарно розвивається, обтрусив шовковою хустинкою герцогський трон, на якому щойно стрибав придворний блазень, а також крісла, обтягнені позолоченою шкірою й приготовлені для герцогині та її дочки, і шляхетна родина, зійшовши на підвищення, зайняла свої місця. Maître des cérémonies тим часом обернувся до балюстради, щоб у слушну мить подати музикантам знак, коли від ліричної музики вони мають перейти до музики танцювальної, як раптом сталося щось неймовірно комічне й гротескне.

Bianca matta, яка зійшла на підвищення разом зі своєю синьйорою, несподівано зіскочила вниз, заплуталася в своїх довгих накрохмалених спідницях і простяглася на підлозі на весь свій куций зріст, але відразу ж підхопилася з дивовижною спритністю й, гикаючи та кудахкаючи, побігла до купки придворних, у центрі якої стояли Петр і Джованні; схопивши обома своїми червоними лапками Петра за шарлатовий рукав його нового вбрання і розтягнувши в усмішці свій беззубий рот та щось ґелґочучи, мов перелякана гуска, вона потягла його до підвищення і до герцогининого крісла.

– Там, там, – джеркотала вона, – ходи, не впирайся, дурнику, там твоє місце, там з тобою побесідує герцогиня.

Всюдисущий maître des cérémonies, наляканий цим неподобством, підійшов до Петра і сказав йому тихо:

– Не смійтесь, поставтеся до цього якнайсерйозніше, якщо вам миле життя!

Петр, який уже дістав подібне напучення від придворного кравця, майстра Шютце, заспокоїв переляканого церемоніймейстера ледь помітним кивком голови й примруженим поглядом і, наблизившись до герцогининого крісла придворним кроком, що відповідав ритуалові, так званим pas du courtisan, як його називали в Празі, низько вклонився, при чому ніби ненароком приклав долоню правої руки до серця й мовив:

– Якщо я правильно зрозумів, перша дама вашої високості виявила мені велику честь, зволивши вибрати своїм першим партнером у танцях, і покликала мене, щоб я запитав у вашої високості, чи дозволите ви мені задовольнити це бажання.

Краєчком ока він побачив вираз полегкості й глибокого задоволення, який з’явився на обличчі куцого maître des cérémonies.

Її високість з виразом зворушливого жалю на вродливому лиці мляво похитала головою.

– Ні в якому разі, мені здається, ви неправильно витлумачили ініціативу моєї компаньйонки, синьйоре Куканю. Не можна говорити про бажання Б’янки, бо вона особисто нічого не бажає, отже, не можна сказати, що вона вибрала когось своєю волею, бо вона позбавлена власного глузду, і якщо чинить щось, то завжди мимохіть, з вищого навіяння й спонуки невідомих сил, котрі керують нашими життями й долями, але проявляють себе не інакше як спорадично, приміром, устами невинного створіння, наділеного вищою благодаттю, вустами святої, потьмареної розумом, такої, як Bianca mia, моя Б’янка. Вона явно висловилася в тому розумінні, що мені з вами треба поговорити, і до цієї думки слід прислухатись якнайсерйозніше і найуважніше, бо думка ця не її і виходить не з неї. Тож давайте поговоримо, синьйоре Куканю.

Убивчий виклик! Петр був навчений і напрактикований у мистецтві відповідати на будь-яке запитання; тільки що тут відповісти, коли тебе ні про що не питають? Якщо герцогиня сказала: «Поговоримо», то це, відверто кажучи, означало: «Говоріть, я слухаю», і тепер тільки від нього одного, Петра Куканя із Кукані, залежить, чи відзначиться він вишуканістю мови й злетом духу перед нею і перед принцесою, а також перед герцогом та високим панством, яке тихо зібралося за його спиною, бо палко жадало виступів такого роду – «для них немає ліпшої розваги, – зазначає придворний хроніст тієї доби, – ніж слухати»; щойно вони йому аплодували, а зараз з властивою більшості людей підступністю ніхто з них явно не мав нічого проти того, щоб він у цю напружену хвилину осоромився; найдужче з усіх злораділа, хоч як важко про це говорити, принцеса Ізотта, бо її личко, ще недавно позначене нудьгою, розквітло тією усмішкою задоволення, яку ми спостерігаємо в жорстоких дітей, коли вони відривають ніжки живим жукам. «Поговоримо», – сказала герцогиня, навіть не натякнувши, про що; запропонувавши цим йому величезну, нескінченну й нічим не обмежену сферу тем, на які він міг би завести розмову, починаючи з погоди, через турецьке питання про нинішню моду чи про філософію Йоганна Скотта Ерігена, про заморські відкриття, про знамениту рушницю Броккардо чи про спалення чаклунок; Петр міг говорити про все, що будь-коли спадало людям на думку, про їхні справи, про те, що було й чого не було, що сталося і чого не сталося, звісна річ, не виходячи за межі делікатності, але саме ця необмеженість можливостей, як і слід було