Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Тоді всі знали. Усі навколо. І були задоволені. Я особисто теж радів, що цього собаку провчили у його ж зграї…

— Ну хто «усі»? Конкретно. Є зараз у містечку люди, які можуть підтвердити ваші слова?

— Є, певно. Хоч люди тут помінялися. Та й подій у ті роки було досить. І більш важливих… Ну, спитайте мого сусіду Коповскі.

— А хто його лікував? Який лікар? Він живий?

— Був тут хірург. Працював при соляній управі і в суді. Може, й живий. Хоч йому і тоді було за п'ятдесят. Не знаю… Я давно його не бачив.

— Прізвище?

— Прізвища не пам'ятаю.

На цьому могла закінчитися розмова, оскільки Коваль був увесь поглинутий дальшими розшуками людей, які знали Карла Локкера і допомогли б ідентифікувати його труп. Але старий м'ясник потоптався на порозі і не вийшов з кабінету.

— Так ви вірите, що це міг зробити Карл? — раптом спитав підполковника. — Що він живий?

Ернст Шефер із незрозумілою для Коваля прихованою тривогою чекав відповіді.

Що міг сказати підполковник? Тільки те, що розшуки і слідство тривають і як тільки закінчаться, Ернст Шефер знатиме наслідки.

— Але якщо він живий, то може ховатися десь близько, — з тією ж тривогою у голосі продовжував Шефер. — І хто зна, що йому ще спаде на думку? Скажений пес без розбору кусає…

— Ви сьогодні сказали, що Каталін сама поховала чоловіка, — зауважив підполковник. — Як же він може виявитися живим? З мертвих не воскресають. Чи у вас щодо цього інша думка?

Шефер не відповів.

— Хто, крім Каталін, ховав його?

— Трунарі якісь. Катарін найняла.

— Отже, вашого шурина поклали в домовину, засипали землею, а ви тепер сумніваєтесь. Дивно!

— Але ж і ви почали сумніватися. Розпитуєте, розшукуєте…

— Хочете, я вам відкрию секрет? Ми це робимо, щоб переконатися, що мертві й справді не воскресають.

Підполковник примружився. При всій серйозності обстановки мало не посміхнувся, побачивши, з яким недоумкувато-стривоженим виразом на обличчі м'ясник кивнув йому на прощання і як обережно, немов у лікарні під час тихої години, причинив за собою двері.

Тибор Валтазарович Коповскі повторив майже те саме, що Коваль почув від Шефера. Треба було негайно знайти старого лікаря-хірурга.

Капітан Вегер і майор Бублейников перевершили самих себе: незабаром бритоголовий зморщений дідок стояв перед Ковалем.

Начальник карного розшуку вже встиг познайомити підполковника з минулим цієї людини: колишній приватний лікар. Під час війни хірург місцевого госпіталю, судовий експерт і, нарешті, сторож у міському морзі, звідки його прогнали, вважаючи психічнохворим: упившись сливовиці до білої гарячки, він цілу ніч грав з підведеними на столах мертвяками у карти, лаючись на весь підвал, коли йому починало здаватися, що хтось із них махлює.

Проте відповіді дідка свідчили, що він при повному розумі.

Колишній медик довго чухав потилицю, пригадував і нарешті прошамкав:

— Ребро пам'ятаю. А от перенісся… Ви щось легше спитали б — скільки часу минуло! А з ребром було, по-моєму, інакше. Не було у нього перелому. Тільки тріщина… Так, так, тріщина. Це коли його якийсь військовий обробив? Тоді тріщина була, але добряча. Здається, шостого ребра… Так, справді шостого.

— Шурин його говорив, що перелом. Але, можливо, він помилився.

— Звідки йому знати? Що він у цьому розуміє? Дурниця! Рознесли по всьому містечку, що ребро поламали, і всі, як сороки, повторюють. Що вони знають. Це тільки ми, лікарі, знаємо… Був у мене випадок: дівицю оперував — апендицит. А сороки понесли по людях, що аборт… Наречений покинув, батьки зреклися… Мало що люди базікають, ви не слухайте. У цього Локкера була тріщина — це точно. А щодо перенісся, я не лікував, але, здається, була й така травма… Так йому й треба, звір був, а не людина. Я йому ребра рушником перев'язую, а він зубами скрегоче і кулаком погрожує. А от був у мене хворий з потрощеним тазом…

Дідок ще довго згадував би різні історії з своєї практики, але Ковалю ніколи було вислуховувати їх.

Колишній лікар вклонився по-старечому, повільно і низько, і, продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс, хотів піти. Та Коваль його затримав — забрав у машину, в якій чекали Романюк і судмедексперт з Ужгорода. Капітан Вегер, Бублейников і Тур уже поїхали на кладовище, де мали ексгумувати труп Карла Локкера.

Через короткий час стали відомі наслідки експертизи: у похованої під ім'ям Карла Локкера людини були потрощені за життя руки і ноги, певно, під час допитів у жандармерії, зламані шийні хребці. Але кістки перенісся виявилися цілими, ребра — теж.

У Коваля сумнівів не залишалося. Треба було негайно розшукувати жандарма Локкера, який несподівано «ожив» майже через чверть століття.

Але чи здогадувалася Каталін, що хоронить чужу людину, а перший чоловік її, Карл Локкер, живий?

Чому ж тоді вдруге вийшла заміж, за Андора Іллеша, і чому через п'ять років вони раптом розійшлися? І нікого більше не схотіла гарненька, з добрим посагом удовиця? Чи не подав про себе звістку сам Карл?

А братик її, Ернст Шефер, він здогадувався, що Каталін похоронила не шурина, а одну з його жертв? І чи не тому м'ясник так зблід, розгубився на допиті, побачивши перстень Карла? Можливо, відразу зрозумів, хто убивця, і боявся уже не так слідства, бо знав, що зрештою матиме алібі, як того, що десь поблизу з'явився Карл, який і досі наганяв на нього жах?

Але які претензії міг мати до нього Карл Локкер?

Хіба що як до майбутнього спадкоємця сестриного і його власного добра.

А що ми знаємо про їхні давні взаємини — Ернста Шефера