Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Якби Коваль сів зараз складати новий графік, він записав би десятки питань, що червоними пересторогами ставали на шляху розслідування і відкидали його назад, до нульового циклу. Здавалось, усе починалося спочатку… Але йому ніколи було займатися писаниною. Найголовніше зараз — розшукати цього, поки що умовно ожилого, Карла Локкера. Але де і як його шукати?

«Ні, — подумалося Ковалю, — нісенітниця якась. Не може батько зарізати власну доньку, хоч би яким звіром був!… І чому, з якого дива Локкеру через стільки років треба було вбивати свою колишню дружину, доньку та чужу дівчинку? Унмогліхт! — чомусь подумав по-німецькому. — Неможливо!»

Після розкопки могили Коваль попросив Бублейникова і Вегера ще раз перевірити дрібні події, зареєстровані в міліціях Закарпаття протягом доби, з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня.

Майор відразу взявся до діла. Взагалі його наче підмінили. Маючи перед собою конкретне завдання, він виявляв кипучу енергію.

«По суті, він хороша людина, — думав про товариша по службі Коваль. — Оперативний, енергійний. Хоч і має недоліки. Та й хто з нас їх не має? Видно, йому теж остогидли папірці. Тому, допавшись до живого діла, так гарячкує…»

Після обіду Коваль одержав потрібні йому відомості. Бублейников і Вегер особисто перевірили кожну пригоду, але нічого цікавого не виявили: п'янички, підібрані на вулицях^ відправлені до витверезників, дрібні крадіжки, хуліганство, сімейні скандали — все це не було зв'язане з трагедією родини Іллеш.

Переглядаючи список, поданий Бублейниковим, підполковник звернув увагу на подію в готелі «Ужгород», де тієї ночі зупинялися угорські туристи. І почав розпитувати про неї майора.

— Нічого цікавого, — відповів той. — Громадянка з Києва, якась Тетяна Красовська, двадцяти років, намагалася пробратися у готель через вікно, по стіні. Була затримана. Доставлена у відділення міліції, образила сержанта — помічника чергового. Одне слово, одержала свої п'ятнадцять діб і завтра звільняється.

— А чого вона лазила у готель?

— За дурною головою очі дороги не бачать. Щось наче парі, з принципу. Хлопець там у неї був, якийсь артист. Правда, затримали її на тому самому третьому поверсі, де угорські туристи ночували… Привезти?

— Давайте. Часу в нас мало, але з нею все-таки поговорю…

— Як ваше ім'я?

— Таня. Таня Красовська.,

— Ви могли б сказати, як опинилися в Ужгороді п'ятнадцятого липня?

— Мене питали про це мільйони разів. Проїздом.

— Надовго зупинялися в Ужгороді?

— На три дні.

— Де жили?

— У подруги.

— Подруга може це підтвердити?

— Може, але не підтвердить.

— Чому?

— Тому, що я не збираюся давати її адресу. Якщо я винувата, з мене й питайте. Я, здається, уже повністю відповідаю за свої вчинки. А її смикати нема чого.

— Он як! Засекречена, виходить, у вас подруга… А куди ви «проїздили» через Ужгород? Це теж секрет?

— Чому секрет? Я їхала сюди. На кордон.

— А навіщо вам кордон?

— Навіщо, навіщо… Хлопець у мене там служить. Знайомий.

— Наречений?

— Не знаю. Буде видно… А вам яке діло? От іще сьогодні відсиджу тут, у вашому чистилищі, а потім поїду, куди схочу — хоч у пекло!

— У пекло вам ранувато.

Ковалю важко було розмовляти з дівчиною, допитувати — адже була Наталиною ровесницею. Але чому вона така колюча? І чому такі ображені очі? Від однієї-однісінької образи або несправедливості такі очі не бувають. Потрібна тривала внутрішня обида, щоб так поглядати, — образа на всіх і на себе саму. Чому ж ця дівчина така озлоблена, недовірлива у кожному своєму погляді, у кожному жесті, порухові?.. Ні, п'ятнадцяти діб в ужгородській камері попереднього ув'язнення, які вона цілком заслужила, замало для такої глибокої образи.

Коваля зацікавила ця історія, і, незважаючи на те, що часу було обмаль, вирішив докладно поговорити з дівчиною. Зрештою, якщо вона захоче бути щирою з людиною, яка її допитує.

— Скажіть мені, Таню, одверто, чому ви вдарили сержанта?

— Він образив мене.

— І не побоялися підняти руку на представника влади?

— Я не побоялася вдарити погану людину. Людина, яка ображає жінку, не може бути представником влади… Мені стало боляче навіть не тому, що сержант сказав про мене погано: хвилину перед цим він повчав ввічливості якогось хулігана і тут же вважав за можливе образити мене. Невже я така, що мене можна всякими словами обзивати? Адже це і про мене сказано, що людина — звучить гордо!

Ковалю сподобалася відповідь Тані. Відчув, що вона буде з ним відвертою.

— Щодо поведінки сержанта, ми розберемося. Звання працівника міліції, представника влади зобов'язує кожного з нас, від сержанта до генерала, бути справедливим і інтелігентним. Незважаючи на специфічність нашої роботи… А тепер, Таню, чи не змогли б ви розповісти докладно про події того вечора. Для мене це важливо. Прошу вас, постарайтеся пригадати геть усе, до найменшої дрібниці.

— Я уже розповідала багато разів. Але повторити не важко, — сказала лагідніше. Певно, їй сподобалось, що підполковник розмовляє ввічливо, просить її і навіть погоджується з нею. — Того дня, — почала вона свою розповідь, — я познайомилася з одним хлопцем. Звуть його Віталій, він з Москонцерту, на гастролі приїхав. Ну, бродили містом, їли морозиво…

Ви, мабуть, думаєте зараз, от вертихвістка: хлопець мій служить в армії, а я з артистами розгулюю. Ні, це не так. Мені цей Віталій ні до чого… Просто було тоскно