Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Спитав по-німецькому?

— Так.

— А чому вважаєте, що це був угорець?

— Група туристів з Угорщини. Та й схожий він на угорця. Либонь, не хотів говорити угорською. Щоб товариші не чули.

— Якого це було числа?

— Двадцять третього червня.

— І ви на другий день узяли відгул?

— Узяв.

— Так, так, — задумливо мовив Коваль. — У вас збереглася ця записка Карла?

— Я спалив її.

— Шкода.

— Я розумію, була б зараз на мою користь. Якби знаття… Але я вам чисту правду сказав, як перед богом. Усе правда… Я не господь, щоб за чужі гріхи хрест нести.

«Ну от, у боги записав, — неуважливо подумав Коваль. Колишній чернець своїми показаннями зробив такий переворот у думках підполковника, створив такий хаос у його голові, що він ніяк не міг отямитися. — А що, як правда? А що, коли підтвердяться ці показання? Тоді можна вважати…»

І Коваль відчув, як його охоплює жадоба діяльності, при якій непереборно хочеться рухатися — їхати, шукати, допитувати, дзвонити, співставляти, перевіряти, зводити кінці а кінцями, утворюючи непорушний логічний ланцюг подій і виявляючи сховані пружини людських вчинків.

— Ясно, — сказав Гострюкові. — Більше нічого не маєте додати?.. — І по хвилі сам додав: —Ну, добре. Поки що досить. Перевіримо ваші показання, тоді зустрінемось знову.

— Як же перевірите?.. І нащо я ту записку спалив! Знаєте, лякливий став.

— Нічого, знайдемо як. Підпишіть протокол допиту. Прочитайте, чи все вірно записано з ваших слів.

— Який же допит? Я ж сам, без усякого допиту, дав показання. Добровільно.

— Це буде враховано, — поквапливо пообіцяв Коваль, згадуючи, що ніякого листа від Локкера в домі Каталін при обшуку не виявлено.

Після того як конвоїр вивів Гострюка, підполковник не міг знайти собі місця. Він дзвонив у район, розшукуючи Вегера, послав чергового за Ернстом Шефе ром і наказав викликати з Ужгорода таксиста Дибу.

На той час, коли у кабінеті з'явився запилений з дороги капітан Вегер, у підполковника вже був складений конкретний план оперативних дій:

1. Допитати Ернста Шефера, який міг би здогадатися, що Каталін відвідав його колишній шурин. З'ясувати його думку щодо такої можливості.

2. Ще раз допитати таксиста Дибу про нічного пасажира, попросити його скласти словесний портрет.

3. Установити місце поховання тержерместера Карла Локкера, здійснити ексгумацію його останків.

4. Перевірити, які іноземні туристські групи проїздили через Закарпаття з двадцятого по двадцять п'яте червня, а так само п'ятнадцятого — шістнадцятого липня.

5. Провести додатковий обшук у домі І ллєш (мета — лист від Карла Локкера).

Своєю появою капітан Вегер перервав складання плану, і вони приступили до практичного здійснення невідкладних заходів…

Через півгодини після того, як Коваль допитав колишнього ченця, на ноги був поставлений увесь карний розшук, судова експертиза, і на допомогу лікареві Мігашу викликали судмедексперта з Ужгорода.

Капітан Вегер і майор Бублейников установлювали місце поховання Карла Локкера, розшукували людей, що близько знали начальника жандармського участку, — лікарів, які могли запам'ятати його особливі прикмети, зокрема пошкодження кісток.

Поки капітан і майор виконували завдання Коваля, сам Дмитро Іванович знову допитував Ернста Шефера, Тибора Коповскі і того ж «брата Симеона». На цей раз — тільки про Карла Локкера.

Після того як Гострюк підтвердив свої несподівані показання, підполковник мав довгу розмову з Ернстом Шефером.

Підозра на нього, як на можливого вбивцю сестри, відпала. Відчувши небезпеку, м'ясник признався Вегеру у сімейному розбраті, який вони із дружиною приховували, хоч він, Ернст, уже збирався перейти до коханки назовсім. Розповів, що загибель Катарін приголомшила їх і вони з Агнесою забули про чвари. Жінка, у якої ночував з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня Шефер, підтвердила його алібі, і навколо цієї трійці все уляглося, заспокоїлося, як заспокоюється з часом стояча вода,

Тепер Ёрнст Шефер охоче розповідав Ковалю усе, що того цікавило, не вимагаючи перекладача, сяк-так розмовляючи українською мовою з домішкою угорських і німецьких слів.

— У мого колишнього шурина було два переломи кісток, — згадував він. — У молодості, в бійці, хтось перебив йому перенісся. А наприкінці сорок другого чи на початку сорок третього року, взимку, п'яний сержант з дивізії СС, посварившись у барі, вдарив його стільцем і поламав ребро.

Я сидів поруч — фольксдойчі могли відвідувати ті бари, де бували і «чисті» німці. Тим більше разом із тержерместером Локкером, — розбалакався старий м'ясник. — І тоді я зрозумів, які тут повноправні господарі гітлерівські солдати. Незважаючи на юрисдикцію святостефанської держави…

Цей сержант, — майте на увазі, не офіцер, а звичайний сержант з обозу, — сказав Карлу, щоб той поїхав на винний склад, відчинив його і залив кілька цистерн найкращим вином для солдатів дивізії. Карл відповів, що не може цього зробити, бо потрібен дозвіл. Тоді сержант підхопився і вдарив його стільцем.

Коли Карл упав, сержант вихопив пістолет. «Тобі жаль вина для німецької армії! — п'яним голосом закричав він. — Я застрелю тебе, мадярська свиня!» Карл теж щось йому крикнув, я не почув слів, — усі посхоплювалися із своїх місць, жінки верещали, — але сержант раптом сховав пістолет. Через кілька секунд він зник із бару, наче його водою змило…

Не знаю точно, але говорили, що Карл був іще й таємним агентом гестапо. Взагалі…

— Хто ще знає про ці переломи кісток, крім вас? — перебив спогади Шефера підполковник. — Особливо про випадок у барі?