Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Умгу, — зітхнув Коваль. — Значить, алібі.

Колишній чернець енергійно кивнув.

— А яким чином відбитки ваших пальців з'явилися в домі Каталін? У тій самій вітальні.

Глиняний ніс «брата Симеона» став наче восковим.

— Я скажу, — видушив із себе. — Я саме це збирався сьогодні розповісти. Ви цього не знаєте. Я зніму з себе підозру. У мене є що сказати, я багато знаю важливого.

— Знаєте, хто убив удову та її дочок?

— Здогадуюсь. Я знав, хто мав бути у неї. Я не сказав би вам цього, якби не сталася така біда… Катарін, очевидно, відвідав її перший чоловік. Карл Локкер.

— Карл Локкер був повішений наприкінці війни. І похований тут.

— Карл Локкер — живий.

Коваль витріщився на колишнього ченця. Чи не збожеволів старий у камері попереднього ув'язнення?

— Є могила, є люди, які ховали.

— Це не його могила. Карл утік. Він сам «повісив» себе… Тобто не себе, а труп іншої людини, певно, замордованої у жандармерії. Обличчя було погризене дикими котами чи рисями, спотворене до невпізнання. У мундирі Карла, з його документами, той нещасний зійшов за самого тержерместера. Тоді було не до розглядань — час суєтний, та й смерть така для жандарма здавалася цілком природною в очах людей, так би мовити, очікуваною і логічною.

Коваль розстебнув тугий комірець кітеля. Він буквально задихався. Те, що почув зараз, було неймовірно, фантастично!

— Звідки ви це знаєте?

— Після похорону його бачила у лісі одна людина.

— Хто?

— Цієї людини немає. Вона вже померла. Але є й інші докази, що він живий. Я скажу про них.

— Чому гадаєте, що саме він міг бути тут і вбити Каталін?

— По-перше, перстень, який ви знайшли. Карл ніколи з ним не розлучався. Крім того, він, очевидно, збирався сюди приїхати… Звичайно, до неї.

«Корову нагодовано, собаку замкнено у сарай!» — промайнуло у голові підполковника.

— Я одержав лист, — говорив далі Гострюк. — Лист від нього для Катарін. І записку, в якій Карл просив мене з'їздити сюди і передати лист їй у руки.

— І ви передали його?

— Так. Двадцять шостого червня, коли мене тут бачили. Відтоді, можливо, у хаті й залишилися відбитки моїх пальців. Адже і кавою мене частувала. Та мало за що міг руками братися.

— Але задушити дружину, нехай колишню, і зарізати власну доньку, — заперечив Коваль. — Навіть для жандарма це забагато!

— Ви не знали Карла, — спокійно зауважив Гострюк. — Значить, був якийсь конфлікт. А Карл Локкер здатний на все…

Коваль поклав ручку, підвівся і підійшов до вікна. Він довго дивився на вулицю, на барвистих дівчат і статечних ошатних жінок, на хлопців у тенісках, на відчинені двері крамниці, з яких юрмилися люди, на автомобілі, на сірі, вкриті придорожнім пилом, газони… Потім знову звернувся до підозрюваного:

— Як ви одержали цей лист?

«Від цього «брата Симеона» теж усього можна чекати, не менше ніж від колишнього жандарма!» — подумав, пильно вглядаючись у завмерлого в незворушній позі Гострюка.

— Не поштою. Мені привезли його.

— Хто?

— Якийсь угорець. Мабуть, із Будапешта.

— Чому «з Будапешта» і чому «мабуть»?

— Карл втік у Західну Німеччину через Угорщину. Можливо, тепер повернувся в Угорщину, бо та людина була з Будапешта.

— Дуже туманно, громадянине Гострюк, — суворо зауважив Коваль, відчуваючи, що чернець щось приховує. — Листуєтесь з ним, з Карлом Локкером?.. Коли вірити вам, що він — живий…

— Ні. Це була перша звістка. І перше прохання. Я думав, нічого поганого в тому, що передам Катарін лист від чоловіка. Не міг знати, що така біда вийде.

— Як вас знайшов той угорець?

— Був у групі туристів, що оглядала наші печери.

— На конверті, який передали вам, була зворотна адреса?

— Ні, що ви!

— Як він підписав записку?

— Тільки ім'ям — «Карл».

— А як Карлові стало відомо, що вас треба розшукувати у Київській лаврі?

— Н-не знаю, — Гострюк відвів погляд убік.

Коваль відчув, що у «брата Симеона» сталася осічка. Чітко побудовані свідчення давали тріщину.

Колишній чернець помовчав, подумав і тихо сказав:

— Либонь, хтось розповів.

— Хто ж, наприклад? У вас залишилися спільні знайомі?

— Та ні.

— А цей угорець, як ви кажете, з Будапешта?

— Я його вперше бачив.

— Як же він упізнав вас?

— Не знаю.

— Який він на вигляд?

— Звичайний чоловік, немолодий, чорнявий.

— І, як його звуть, ви, звичайно, теж не знаєте?

— Ні, — похитав головою колишній чернець. — Не знаю.

— Слухайте, Гострюк, — сердито сказав підполковник. — Якщо досі я трохи вірив вашим карколомним поясненням, то тепер зовсім перестану вірити. — Захотілося навіть повторити улюблене Бублейникове: «Що ви мені решетом брехню носите!»

«Брат Симеон» почухав свій глиняний ніс і глибоко зітхнув.

— Не хотів я вплутувати зайву людину. Я його не знаю, цього угорця, і ніякої ролі він не грає. Тільки й того, що передав листа від Карла… До нас, у Лавру, багато туристів приїжджає. Один з них і розшукав мене, підійшов і питає по-німецькому: «Брат Симеон?» — «Так», — кажу. —