Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

У цей час Майвальда покликали до контори.

В директорському кріслі Вальтера Зоннемана сидів оберштурмбанфюрер фон Штінгель, Тепер він тут хазяїн. Навпроти нього — комендант концтабору штурмбанфюрер СС Оскар Люкке.

Товстун на коротких ногах, комендант Люкке з повагою ставився до інспектора. Тільки Майвальд переступив поріг кабінету, Люкке підвівся й відрекомендував його оберштурмбанфюрерові.

Запросивши Майвальда сісти, фон Штінгель розкрив портсигар, протягнув одному й другому.

— Паліть, панове.

Майвальд уважно пробіг очима по випещеному, шляхетному обличчю фон Штінгеля й затримав погляд на рицарському хресті, що красувався між кінчиками білого коміра сорочки.

Затягнувшись і випустивши самозадоволено два-три кільця диму, фон Штінгель оцінююче дивився на Майвальда, що сидів перед ним у цивільному.

— За вірогідними джерелами, інспекторе, наступної ночі буде сильний наліт ворожої авіації. Тому, коли спустяться сутінки, весь табір має бути евакуйований у головний корпус заводу. Кажуть, що то споруда невразлива для будь-якої бомби. Ваше завдання: роз’яснити полоненим мету цього заходу, щоб не здумали тікати. Потім можете забиратися звідси на всі чотири боки — завтра тут вам нічого буде робити. Ми як-небудь самі, — й моргнув комендантові.

Майвальд розумів, що це наказ, але необхідно було дещо з’ясувати.

— Пробачте, герр оберштурмбанфюрер, а я можу знати, що справді хочете зробити з ними?

Фон Штінгель кинув на Майвальда короткий погляд.

— Не будемо ж церемонії розводити з полоненими, коли на нас самих уже натискують. Роз’ясніть Іванам, як я сказав, а комендант точно знає, що йому робити. — Цинічно усміхнувся: — Фейєрверк добрий зробимо…

Майвальд зблід від такого пояснення. Подолавши хвилювання, він зауважив:

— Зрозуміло, герр оберштурмбанфюрер. Але ж скорену голову меч не стинає. Яка ж нам користь від того, що полонені будуть поховані під уламками корпусу?

Фон Штіпгель покосував на інспектора:

— Ну й дивак! Ти хочеш, аби на тебе, німецького офіцера, тикали пальцем, що примушував полонених працювати на воєнному заводі? Ти розумієш, філантропе, що то є?

Злочинний задум есесівця приголомшив Майвальда. Стискуючи рукоятку «вальтера», що лежав у кишені плаща, він аж побілів од внутрішньої напруги. Одна секунда — і фон Штінгель буде убитий. Але що потім? Хіба це врятує становище?

Поміркувавши, Майвальд кивнув головою на знак згоди й підвівся з крісла.

Штурмбанфюрер Оскар Люкке теж підвівся і незграбно виструнчився перед начальником.

Оберштурмбанфюрер, продовжуючи сидіти в кріслі, суворо попередив:

— Майте на увазі, коменданте, мій підрозділ зараз же від’їжджає на виконання іншого завдання. А за всі заходи на заводі й в концтаборі відповідаєте ви особисто. Потім я перевірю. Можете йти.

Коли Люкке і Майвальд прибули до комендатури, штурмбанфюрер, якому конче потрібна допомога інспектора в проведенні наступної операції, люб’язно запросив Майвальда пообідати з ним.

— Приходьте о чотирнадцятій годині — є пляшка «Наполеону». Пообідаємо добре, бо вечеряти хтозна як доведеться.

— Спасибі, обов’язково прийду. Щоправда, й роботи багато. До обіду треба побувати в кожнім бараці. Наказ є наказ, мушу виконувати. Але передчуття погане.

— Чому? — поцікавився комендант.

— Боюся, що полонені не повірять надто наївній легенді фон Штінгеля.

— Не повірять? Ну й що ж, примусимо, — рішуче махнув рукою комендант.

— Та воно, звичайно, так, — погодився Майвальд і тут же додав: — Чи не можеш ти послати зі мною Байєра і Лейзера? З ними надійніше.

— Чому ж ні, зараз накажу твоїм охоронцям. Будьте обережні.

За кілька хвилин обер-єфрейтор Курт Лейзер, кремезний, років тридцяти п’яти докер з Гамбурга і унтер-офіцер Йоган Байєр стояли біля Майвальда, озброєні автоматами і пістолетами.

Байєр місцевий, з Енензбурга, працював колись на цьому ж заводі слюсарем, але посварився з адміністрацією. Весною сорок третього тотальна мобілізація загнала його на Східний фронт; потрапив на Курську дугу і скоро повернувся звідти тяжко поранений. А після лікування служив у охороні концтабору.

Йоган Байєр знає, що таке фронт, знає радянських людей, бачив, що принесли їм німці.

Йоган Байєр і Курт Лейзер — спільники Майвальда. Вони не раз допомагали інспекторові, виконували його завдання. А почався цей зв’язок зовсім випадково. Рік тому Байєр і Лейзер приводили в санітарну частину концтабору чоловік десять хворих, яких треба було звільнити від роботи. Але фельдшер, навіть не глянувши на тих бідолах, що ледве трималися на ногах, відмовлявся дати такий дозвіл.

— Ви берете під захист симулянтів! — гримав він на Байєра і Лейзера.

— Ти осел! — обурився гарячкуватий Байєр. — Поглянь на них, адже люди.

— Я хотів би, ескулапе, щоб ти побув у їхній шкірі, — докірливо кинув Курт Лейзер фельдшерові.

Важко сказати, чим би закінчилася та сварка, якби на той момент не з’явився інспектор. Він усе чув і став на бік Курта Лейзера і Йогана Байєра.

— Щоб мати зиск, — зауважив він повчально, — треба не тільки годувати, а й лікувати, інакше полонені повмирають, а яка нам з того користь?

Відтоді й зав’язалися дружні стосунки.

І от вони знову разом. Табір полонених на ногах. Люди причаїлися, спостерігають, прислухаються. Побачивши інспектора, старші груп кинулися до нього.

У маленькій кімнатці зібралися найдовіреніші. Уважно слухають Майвальда.

— Ви розумієте небезпеку обстановки? — запитав Майвальд наприкінці.

— Що ж тут розуміти? Готують нам братній гуртожиток на тамтому світі, — із сумом промовив Павло Рибалка, і його чорні очі блиснули іскрами гніву.

— Так, — кивнув Майвальд. — Перед самим кінцем, коли до Енензбурга наближається Радянська Армія. Радянські танки перерізають уже шляхи відходу