Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

До охоронниці, яку ви називаєте Пуссі.

Помовчавши, я відповідаю:

— Слово «двозначне» не зовсім точне. Я ставлюсь до названих вами осіб цілком стримано, хоч і не можу заперечувати свого мимовільного потягу до них.

Гельсінгфорс обпалює мене крижаним поглядом. А я запитую себе, навіщо так безглуздо їй признався. Може, тому, що, заперечивши свої теплі взаємини з Берідж, хотів звернути все на двох інших жінок? Ні, не тому. Просто погана гра Гельсінгфорс надто дратує мене, і я граю свою роль абияк. Не в своєму дусі. Я ще раз переконуюсь: не можна добре грати, якщо хтось фальшивить!

— Сподіваюся, докторе, — рішуче каже Гельсінгфорс, — що ви усвідомлюєте всю серйозність своїх стосунків.

Проте її вдавана турбота про мою моральну систему не дуже мене переконує.

— Усвідомлюю, — киваю головою я. — Проте ви, гадаю, ждете від мене щирої відповіді.

Я викручуюсь як можу. І, здається, досить кепсько.

Гельсінгфорс робить драматичну паузу і, не підвищуючи голосу, питає:

— То що ми робитимемо з приводу вашої відставки, лікарю?

Он воно як! Вона вже вдається до грубих прийомів. До того ж робить вигляд, ніби цікавиться моєю думкою. Яка ж безглузда ця садистська витонченість! Одначе вона дає свої наслідки. У мене пересихає в роті, я вже насилу розтуляю губи й коли починаю говорити, то не впізнаю власного голосу.

— Чи не з’явилося чогось нового, що примушує вас переглянути своє рішення залишити мене в лабораторії?

— З’явилося, — відповідає Гельсінгфорс із такою награною байдужістю, що я одразу ж усвідомлюю: зараз ця жінка завдасть мені ще одного удару. А вона веде далі: — У жовтні адміністрація Бедфорд припинить субсидіювати ваші дослідження.

Цей удар приходиться мимо. Передусім тому, що таке можна було передбачити. І потім, до жовтня свої дослідження я однаково закінчу. Навіть раніше.

Я їй так і кажу.

Гельсінгфорс мовчить і розігрує переді мною комедію, яка здається мені грубим шарлатанством. Вона повільно наливає собі другу чашку чаю, кладе дві грудки цукру й розмішує їх ложечкою. Це забирає цілу хвилину. Гнітюче очікування. Я терпляче дивлюсь на полум’я в каміні.

Отак потримавши мене, як вона гадає, на жаровні, Гельсінгфорс удавано байдужим голосом каже;

— Закінчите ви свої дослідження чи ні, але навряд чи мені дозволять запустити вашу вакцину у виробництво.

Та про це я теж знаю! Гельсінгфорс не каже мені нічого нового. Вона підтверджує мої здогади — ото й тільки. І я не дивуюся й не обурююсь. Вона закладає міну вповільненої дії. Я мовчу.

Шкода, правда, що з обережності я не підводжу очей і не дивлюсь на неї, але, здається мені, моя незворушність збиває її з пантелику. Згодом Гельсінгфорс веде далі, й тепер таким природним голосом, що він мене просто вражає:

— Повірте, я не дуже радію, як подумаю, що не зможу торгувати таким вигідним товаром. Щодо мене особисто, то я, як ви самі розумієте, залюбки пустила б у продаж вашу вакцину. Але за нинішніх обставин це здається мені неможливим.

Тепер, завівши мову про свої фінансові труднощі, вона заговорила майже по-людському.

Я, потупивши очі, мовчу й ставлю собі кілька дрібних запитань. Якщо Гельсінгфорс певна, що не зможе запустити мою вакцину в продаж, то що їй заважає негайно мене звільнити? Навіщо ця розмова?

Увесь сповнений тривоги, я наїжачуюсь. Чекаю, що буде далі. А далі розмова повертається зовсім несподівано.

— Мартінеллі, ви призналися, що відчуваєте «мимовільний потяг» до Фрідмен та місіс Берроу.

— Між нами не було нічого такого, що заслуговує осуду, — ні розмов, ні вчинків.

— Ви перезиралися між собою.

— Так, але тепер уже не перезираємось.

— Знаю.

Гельсінгфорс дивиться на мене правим оком, а я думаю про ліве, що його затуляє волосся.

— А до мене, — питає вона, — ви теж відчуваєте «мимовільний потяг»?

Отакої! У мене опускаються руки. Що ж, я вітаю себе з тим, що від самого податку цієї гри вирішив прикинутися такою собі непорочною дівою й не підводити очей! А тепер іще раз переконуюся, що в Гельсінгфорс порох не підмок. Він вибухає! І я вже по-справжньому дивуюсь. У мене таке враження, ніби я друкарка, до якої залицяється грізний шеф.

Я зовсім не знаю, що їй відповісти, й кажу навмання:

— Я зголоднів. Чи не можна взяти одну грінку?

Зрештою, я знайшов непоганий вихід. Якщо вона хоче переспати зі мною, то хай принаймні нагодує мене.

— Беріть, — відповідає Гельсінгфорс дуже невдоволено.

Я нахиляюсь і не тільки беру грінку, а ще й намазую її маслом. І без зайвої поквапливості підношу до рота.

— Ви не відповіли на моє запитання, — нетерпеливиться Гельсінгфорс.

— Я, бачте, вагаюся, не знаю, що вам відповісти.

— Чому?

— Моя відповідь може дати вам підставу ще раз звинуватити мене. Адже ви щойно зробили це лише тому, що я кілька разів перезирнувся з Пуссі та місіс Берроу.

— Тут суддя я, — відказує Гельсінгфорс.

Якби йшлося не про мою долю й долю моєї вакцини, то я навіть був би їй вдячний за цей цинізм. Принаймні тепер усе стає ясно. Гельсінгфорс не вірить у жодне слово панівної ортодоксії.

Вона прискіпливо дивиться на мене, і я відчуваю, що з відповіддю зволікати далі не слід. Отож кладу на стіл надкушену грінку й кажу:

— Потяг, про який ви говорите, є, але його притлумлює страх.

— Поясніть, що ви маєте на думці, — стримано озивається Гельсінгфорс.