Читати книгу - "Велике плавання"

«Орніччо, чи відчуваєш ти, як близько ми перебуваємо від тебе?»

Вранці 17 листопада ми з доном Охедою спустились у трюм нагодувати наших полонених, бо од матросів вони відмовлялися брати їжу. Я тримав смолоскип, а мій супутник знаками переконував одного з дикунів їсти. Цієї миті інший індіанець, чолов'яга велетенського зросту, з такою силою рвонув свої ланцюги, що з дошкою вирвав їх з перегородок і злютовано підняв їх над доном Охедою. Голова лицаря була б розтрощена, якби я смолоскипом не примусив дикуна відкинутись у куток. На шум збіглися матроси, і полоненого було поставлено на місце. Ми піднялись на палубу.

— Ти хоробрий і рішучий хлопець, — сказав дон Охеда. — І я клянусь, що, коли ми повернемось у Європу, я добре тобі віддячу.

— Я відштовхнув дикуна зовсім не для того, щоб одержати нагороду, — відповів я.

— Невже у тебе нема бажань, хлопче?! — вигукнув лицар. — Згадай, що рід мій незабаром буде не тільки знатнішим, але й багатшим від Арагонського дому, і я зможу, коли ми повернемося, обдарувати тебе золотом.

— Якщо це можливо, прошу вас ніколи, не називати мене хлопцем, — сказав я, відчуваючи, що страшенно червонію, — бо п'ять днів тому мені вже сповнилось шістнадцять років.

Тут, на палубі, дон Охеда зажадав почути більше про мене. І я, не втерпівши, розповів йому про Орніччо і про те, як я пориваюсь якнайшвидше у Навідад, щоб побачитися з моїм другом.

Не знаю, яких доказів ужив дон Охеда, але після розмови з ним, 19 листопада, адмірал наказав підняти якорі і вирушити до форту Різдва.

Курс на Навідад був узятий приблизно, тому що ніхто точно не знав, у якому напрямку розташований острів. Адмірал вважав, що, прямуючи у Пуерто-Ріко, ми обійшли Еспаньйолу з півдня і тому не впізнали її розлогих берегів, підійшовши до неї з північного боку. Тільки третього дня, досягнувши гирла річки, де ми запасалися водою рік тому, ми зрозуміли, що перебуваємо поблизу Еспаньйоли. Як мені висловити хвилювання, яке охопило мене!

На березі однієї затоки ми поховали нашого бідного біскайця.

25 листопада ми досягли маленького острівця Монте-Крісто біля берегів Еспаньйоли, а ввечері 27-го числа кинули якір навпроти форта Навідад, на відстані однієї милі від берега. Остерігаючись підводного каміння, пан не насмілився вести судна ближче, але, щоб сповістити товаришів, що ми прибули, звелів дати гарматний залп.

Чекаючи зустрічі з мешканцями форту, ми приготували листи і подарунки, передані їм з батьківщини, а пан звелів відкрити бочку найкращого вина.

Накриваючи на стіл, я від хвилювання щохвилини випускав з рук різні речі.

Але марно ми вдивлялися в обриси берега — жодного вогника не засвітилося нам назустріч.

Ми повторили постріл. Матрос у сигнальній бочці так старанно вимахував смолоскипом, що обсмалив собі брови і бороду, і все-таки з берега не появилося ніякої відповіді.

Було вже десь опівночі, коли адмірал наказав нарешті лягати спати. Він зміркував, що люди з форту з якоюсь метою могли послати свої човни в інший бік і тепер позбавлені змоги виїхати нас зустрічати.

Можливо, що за цей час у них вичерпалися запаси пороху, і тому вони нам не відповіли пострілом.

Синьйор Маріо розвіяв наші сумніви.

— Ніч темна, — сказв він. — У форті, звичайно, знають про прибуття корабля, але вони не певні, що це саме ми повернулись сюди по них, і тому до світанку вирішили не відкликатися на наші постріли.

Дон Охеда запропонував з невеликим загоном негайно поїхати на берег на розвідку, але пан вирішив дочекатись ранку.

Поступово на нашому кораблі запанувала тиша. Сон тікав від моїх очей, і я вийшов на палубу. До болю у скронях я вдивлявся у темряву, але ледь-ледь міг розрізнити реї на нашій щоглі.

Раптом я почув тихий плескіт весла. Мені спало на думку, що, можливо, це Орніччо потай од інших вирішив відвідати нас. Нахилившись до води, я старанно вдивлявся в темряву.

Вартовий також почув слабкий звук і гукнув:

— Гей, хто там на човні?

Несподівано поблизу мене з імли вродилась темна постать, і індіанське каное стукнулось об борт корабля. При світлі смолоскипів ми побачили чотирьох індіанців. Вони вітали нас на каліченому кастільському діалекті.

Індіанці переказали, що касик Гуаканагарі щиро вітає своїх білих друзів і передає подарунки, які їм звелено вручити адміралу у власні руки.

— Адмірал спить, — сказав я. — Давайте все це мені. Не бійтеся: речі не пропадуть.

Індіанець прикрив рукою подарунки й ухильно відповів:

— Білі люди люблять багато золота. Розбуди адмірала, я віддам йому.

Я почервонів од сорому і прикрощів. За минулих наших відвідин індіанцеві досить було покласти стеблину трави біля входу, і, скоряючись наказові адмірала, ніхто з нас не наважувався переступити поріг. Очевидно, за десять місяців індіанці познайомились з іншими рисами характеру білих.

Тільки тоді, коли адмірал появився на шкафуті і ліхтар освітив його обличчя, дикуни насмілилися піднятись на палубу. Вони принесли в данину від Гуаканагарі дві золоті маски і кілька глечиків з кованого золота. Це був справді царський дарунок, і він дуже втішив адмірала. Отже, дружба між фортом Різдва та індіанцями досі не порушена.

Нам страшенно кортіло якнайшвидше довідатися про мешканців Навідада, але адмірал, знаючи, що за звичаєм індіанців не можна розпочинати розмову з запитань, вислухав їхнє привітання і сам також передав свою подяку і добрі побажання касику.