Читати книгу - "Оріноко"

— Ти хочеш стати на шлях насильства?

— Так, якщо виникне в цьому потреба.

— А ти думаєш, що ми не вміємо стріляти?

— Дон Естебан, хто ж насмілився сумніватися в цьому? — ввічливим поклоном виразив я йому своє визнання. — Але опір нічого не дасть вам проти переважаючої більшості. Якщо дійде до стрілянини, ми, на превеликий жаль, змушені будемо просити у вас пробачення за заподіяну неприємність, а саме: позбавлення життя, перш ніж ви встигнете прочитати «отче наш». А шкода!

Настала хвилина повної тиші. Дон Естебан зрозумів, що це не пусті балачки. Він повністю приборкав бурю почуттів у собі і придушив лютість, яку не мав можливості на комусь вилити. З перекривленим, блідим обличчям він остовпіло дивився на мене, наче вперше бачив мене і помітив щось незвичайне. Дивився не лише здивовано, а разом з тим і з якимсь дивним захопленням.

— Дон Жуан, в якого втілився сатана! — прошепотів він. — Але не думай, що на цей раз вбивство іспанця обійшлося б тобі безкарно. Не забувай, хто надіслав нас сюди!

— Ну і що ж! Хіба губернатор з Ангостури — це господь-бог? Ви знову переоцінюєте свої сили.

— Чоловіче! — крикнув іспанець з обуренням. — Ти перебуваєш на території Венесуели, на землях його Королівської Величності Філіпа П'ятого!

— Я перебуваю в краю безмежної пущі, над якою жодна біла людина досі не мала влади! — закричав я ще сильніше, ніж він, але зараз же стримав себе і знизив тон. — Ви говорили, що це володіння іспанського короля? Так чому ви поводитеся тут так, ніби воюєте у чужій країні? Чому саме ви забуваєте, що це Венесуела?

Раптом я встав із стільця, підійшов до іспанця і, проникливо заглядаючи йому в очі, переконливо сказав:

— Дон Естебан! Досить пустої балаканини і безрезультатних суперечок! Порозмовляймо, нарешті, як gente de razou — розумні люди, якими ми себе вважаємо. Недарма хвилину тому я згадав про згоду і союз. Більше здорового розуму, сеньйор, менше зарозумілості! У нас спільні вороги, спільні справи, треба тільки дивитися далі свого носа. Чи справді добродій думає про добро для Венесуели? Якщо це так, то гаразд. Прийміть тоді до відома, що я разом з тими індійцями маю намір служити вашій країні, захищати її кордони — тільки б ви самі цьому не перешкодили.

І я виклав йому все, що знав про плем'я акавоїв і про запланований ними похід в долину нижньої течії Оріноко, про який чутки вже дійшли і до вух дона Естебана. Йому також було відомо, що готується цей напад не з власної волі акавоїв, що вони нацьковані голландськими плантаторами, які оселилися в басейні ріки Ессеквібо. Отже, я тільки ширше і глибше розкрив дону Естебанові значення цих планів, а саме: що тут може йтися не лише про звичайний похід на венесуельських індійців, але — хто його знає, — може, й про загарбницькі зазіхання голландців на гирло ріки Оріноко, тобто на територію Венесуели. Тоді в іспанця очі запалали дивним вогнем, нарешті, він зрозумів. Зрозумів, що така можливість є, бо події минулого показали, що голландці і французи вже не раз вдиралися на іспанські землі в районі південної Гвіани і селилися там за правом меча. А хто міг запевнити тепер, що голландцям не забажалося захопити Оріноко за таким же правом?

— Отже, якщо тільки прийдуть акавої — посланці голландців, — висловлював я іспанцеві свої висновки, — ми будемо захищати, це ясно, суверенність Венесуелі. Але як же нам захищати, коли ж ці самі іспанці хочуть підірвати наші сили, забравши від нас п'ятдесят найкращих воїнів?

— Це правда! Правда! — квапливо погодився зі мною дон Естебан, який раптом по-дружньому посміхнувся до мене. — Я цілком згоден з твоєю думкою, вона слушна…

В глибині душі я сумнівався в його щирості. Я відразу зрозумів, чому дону Естебанові подобалася моя думка. Він бачив, що оточений з усіх боків і тому мусить погодитися. Вирішив краще гідно відступити, та й то ніби під впливом видимої розсудливості, а не насильства. Отже, іспанець радів, що вийде з цієї халепи без приниження його особистої гідності, і, повний запалу, почав вторити мені рухом голови, солодко усміхнувся і вдаряв по колінах.

— Ми ж, — казав я йому, — союзники іспанців у даних умовах, і…

Раптом голосні але короткі вигуки перервали мої слова. Вигуки чулися від пущі. В першу хвилину важко було розібрати, хто це кричить і чому. Хтось кричав немовби іспанською мовою і швидко наближався до нас. Це була людина, яка бігла в нашому напрямку, про щось попереджуючи. Ми підскочили, зацікавлені.

— Це іспанець біжить до нас, — пояснив мені Арнак.

— Він сам? — запитав я.

— Сам, без зброї.

Заспокоївшись, я знову сів на стілець, міркуючи, що принесуть дальші події. Я відразу догадався, хто це може бути. Незабаром ми побачили гінця в дуже подертому одязі, з божевільними від жаху очима. Дон Естебан, вражений його появою, вигукнув здивовано:

— Фернандо!

Я знав точно, що це був іспанець, якого я минулої ночі вдарив палицею по голові на острові біля гирла річки.

— Нещастя! — кричав він ще здалека, ловлячи ротом повітря. — Поразка! Відчай! Нещастя!

— Говори ж зрозуміло! — гримнув на нього дон Естебан.

— Полонені втекли! простогнав іспанець.

— Втекли? Не може бути! Як же це?

— Втекли!.. Нечиста сила допомогла їм… Це кара божа.

— Яка там нечиста сила? Не базікай, гультяй! Голову тобі, недотепо, треба зняти, це буде по заслузі! Всі втекли?

— Всі, сеньйоре.

— Куди?

— Не знаємо. Вони захопили з собою човни.

— Ще й човни забрали? — закричав дон Естебан несамовито. — Ви спали, негідники, замість того, щоб стерегти!

— Клянусь богом, що я не спав, я вартував!

— Губернатор накаже поламати вам кості, про це вже я потурбуюсь! Як же це сталося?

— Ми самі не знаємо. Кожного з нас вдарили по голові, і відразу ми втратили притомність, а коли опритомніли, то вже