Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

І жайворонки...

— А над водою летять качки!..

Тарасові згадався став, левада, струмок по ній, що навесні вбирався в цвіт і зело; а потім — гори Канівські, зелений обшир луків, що за Дніпром...

— Якщо умру, то поховайте на тій горі, де думав хату ставити, — зненацька сказав Тарас, хоч сам про смерть не думав останні дні.

— Ну, що ти, що ти, батьку! — жахнувся Честахівський. — Ще поживеш...

— Дай боже!.. Кажу на всякий випадок... Не хочеться мені лежати в чужій землі...

— Їй-богу, буду плакати...

— Я ще не вмер, — всміхнувся Тарас йому. — Та й краще мені сьогодні нібито... Вночі про Нижній згадував, і про Москву... Які були надії, а вийшло...

— Гріх тобі гнівити бога, — сказав Грицько. — Книжок он скільки повидавав, став академіком, поезій скільки нових утнув!..

— Все так... А хати не збудував, не одружився і не пожив на рідній своїй землі, — зітхнув Тарас.

— Одружишся і поживеш. А грунт — поїду й тобі куплю! — рішуче сказав Грицько.

— Спасибі.

Хтозна-чому Тарасові враз захотілося обнять Грицька, поцілувати й сказать йому якісь слова прощальні. Були б такими всі земляки!..

— Чого ти так на мене сумно дивишся? — спитав Грицько,

— Не знаю... Якась журба бере за душу...

— Засидівся ти в цій норі. Давай на все начхаємо й гульнемо вдвох по місту на візнику! — схопився.

— Не можу. Груди в мене — немов скляні. Щось там таке... Торкнешся — і розіб'ється...

Грицько погас. Похнюпившись, пройшов до столу та до вікна, постояв там і повернувся.

— Батьку, якби я міг забрати твою хворобу!.. — мовив.

— Я вірю: ти забрав би, — сказав Тарас, розчулений його поривом.

На антресолі піднявся важко Федір і повелів:

— Час умиватися і пити чай!

— То я пішов, — сказав Грицько. Нагнувся, поцілував Тараса в лоб. — Поїду на кілька днів по службі. На тому тижні знов забіжу.

— Прощай.

— Бувай здоровий!

— Грицьку, ти ж не забудь, що я просив...

Лише махнув рукою, пішов униз. Тарас вслухався сторожко в його ходу і ясно бачив, як одягнувся, зиркнув на сходи й вийшов... Жаль, не сказав йому хороших, прощальних слів!.. Цей тиждень ще пережити треба. З грудьми — як скло...

У п'ятницю, напередодні його дня ангела, прийшов Микола Костомаров.

— О, ти працюєш! — мовив іще в порозі. — Чому ж не був у мене?

Нездужаю, — сказав Тарас, поклавши пензлик. — Вчора мені полегшало. А то лежав.

— Що ескулапи?

— Хмуряться, рецепти пишуть, з хати не випускають... Сідай.

— А може, й справді тобі полежать треба?

— Належуся... Ну, як твоя наука?

— 3 очима зле. Якраз ввійшов у діло, збагнув, руками взявся, а зір все гірше й гірше.

— У кожного своя біда.

— Ти хоч не стань філософом! — пожартував.

— А що... Уже три місяці, як маю час для роздумів, — журливо сказав Тарас. — Удень ще хтось зайде, провідає, погомонить... А ночі — лише мої... Думки, думки!.. Мов заново прожив життя...

— Самотність нас опосіла, брате.

— Вона... Та ще ланцюг жандармський!

— А що хіба? — спитав Микола тихо.

— Вже другий рік купує грунт Варфоломій. Ніхто продать не хоче! Підуть питати дозволу — бо це мені! — й назад, назад...

— Пани тебе бояться.

— А ти казав, що люблять...

— І люблять, і бояться. Як я, скажімо, або Куліш, — всміхнувся.

— На себе ти не наговорюй!

— Ти — світоч, ми ж довкіл — метелики. Кортить наблизитися і страшно, бо згоріти можна... — своєї вів Микола.

— Погасну — будете мене топтать ногами...

— Ти не погаснеш.

— Колись же вмру.

— Фізична смерть для тебе стане новим народженням. Тебе тоді полюблять — не страшно! — всі...

— І шеф жандармів?

— Мовлю про земляків. А владі ти завжди будеш кісткою в неситім горлі.

— Втішив. Тепер і вмерти можна.

— Живи й пиши!

— Писав би, та, видно, вже...

— Казав, що стало краще.

— Борюсь, не можна мені лежать колодою, — сказав Тарас. — Пітьма довкруг насовується... Пригас — і вже вона з усіх сторін!..

— Це правда, — зітхнув Микола.

— Волі так і не чути? — спитав Тарас.

— Всі кажуть, що вже царем підписана...

— А де ж вона?

— Притримують.

— Пітьма, пітьма... Як хочеться почути хоч про таку!..

— Вже скоро.

— Для мене час тепер, Миколо, стисся: година — день чи й місяць, а день — як рік...

— Ти став-таки філософом!

— Я написав останній вірш, Миколо...

Зависла довга тиша. Десь за вікном дзвенів капіж, поцівкувала якась пташина...

— Як там Нева, не ожила? — спитав Тарас.

— Ще рано.

— Лишилося чотири дні зимових. І все — весна!..

— Ти сплутав Неву з Дніпром.

— Поїду на Україну! Там поживу, подихаю... Мені б до їхать тільки!..

— Такий слабий?

Промовчав. Хіба він знає, що з ним! Болить, і край...

Дістав годинник, куплений йому Михайлом, незграбно клацнув кришечкою.

— Десята вже... Поглянь на це маленьке диво!..

— Перший?

— Не мав за що раніше, а це купив... Лежиш, не знаєш, котра уже година... А тут — будь ласка!..

Закрив, сховав. Здалося, що Костомаров лукаво якось глянув. Старий, а тішиться, немов дитина...

— Скільки тобі узавтра стукне? — спитав Микола.

— Сорок та ще і сім. З базару їдем, брате!

— Мені вже теж сорок четвертий... Аби тоді був одружився...

— Немає зла, щоб на добро не вийшло, — бадьоро сказав Тарас, втішаючи. — Вмремо, ніхто не плакатиме...

— За мною — так, а за тобою... Краще живи, Тарасе, довго, до сотні літ!

— Велиш, то що мені лишається?.. — всміхнувся, слухаючи, як підступає до серця біль.

— Я завтра прийти не зможу. Отже, прийми моє вітання!

Звелись обоє, поцілувалися.

— Вже йдеш? Прощай!.. Важливе щось хотів тобі сказати... Бач, геть забув!

— Прийдеш до мене — скажеш. А як нездужатимеш, то я прийду. Ти повідом.

— Гаразд.

— Бувай здоровий!

— Прощай...

І цей пішов. Мов бачив, як він іде академічним коридором, — зсутулений, напівсліпий, — як одчиняє двері і боязко йде до Неви, щоб глянути, чи не збрехав, сказавши, що спить Нева... Морозним сизим оком вдивляється у нього сфінкс... Як вічність!.. За чотирнадцять років дідами стали ті, що найближче до серця брали долю свого народу. Тоді були завзяті і молоді, а нині — сиві, немічні, принаймні тілом. Духом вони ще дужі!..

З жалем оглянув стіл з розкиданими малюнками, мольберт, палітру й тихо пішов до сходів. Ніс обережно серце, мов кришталеву скриньку, в якій було заховане його життя... Поволі ставив ногу на першу сходинку, яка озвалась глухо, мов їй також боліло... Хитався світ, окреслений одним вікном та стінами, пливли думки, неначе човни Дніпром, покритим нічним туманом...

Ліжку зрадів, як тверді. Стіни, вікно і все довкола поволі втихло, стало на звичне місце. Невже його так підкосили сумні думки?.. Чи втома?.. Чи холод, що повзе з вікна, з підлоги?.. Чи щось у грудях у нього перемінилося?.. Ковтнути б чаю... Ось він, хоч і холодний, стоїть собі на столику, а встати зась... Спочине і зведеться... А може, хтось навідається... Його незмінний Федір теж занедужав. Вчора прислав товариша. Гаврилом кличуть. Також старий солдат... А на ніч Михайло шле свого слугу Івана; в майстерні спить...

Віддихавшись, устав, добувсь до чаю, випив. Палить його сьогодні... Наче довкіл пустеля... Важко йому долати сходинки. Уперше нині пошкодував, що мусить ходити ними... Може, і справді ліпше йому було б в лікарні?.. Днями забіг сюди Жемчужников — не Лев, а брат молодший, Володимир — і запропонував лягти в лікарню. Взявся добитись навіть місця... І третій брат, Олексій, такий же, здібний... Брати Жемчужникови, Мокрицькі, Лазаревські, Курочкіни — щасливі їхні матері!.. О, геть забув, що у Мокрицького, Івана Миколайовича, сьогодні день народження! Торік вони повеселилися в його гостиннім домі!.. А нині...

Сів до столу, вмочив перо і написав вітання. Коротке. Сили йому не вистачило на довгий лист... Зайде Гаврило, то передасть... А ні — Іван Саєнко, слуга Михайлів, з'явиться, пошле його...

Ліг відпочити. Ніби хтось увійшов... Роздягся. Покашлюючи, пішов нагору сходами... Михайло Лазаревський!

— Ну, як ти тут?

— Недавно сімейство ваше згадував...

— Хоч добрим словом?

— Можеш не сумніватися. Найкращим!

— Снідав? І ліки пив? — змінив Михайло тему.

— Як ти ввійшов, мені немов полегшало, — сказав Тарас.

— Сьогодні ти бадьоріший...

— Вже й працював. Зійшов униз... Аж тут прийшов Микола... Біда з ним — сліпне. Скільки б він ще зробив!..

— Вниз не ходи. Там холодно, — благав його Михайло.

— Коли ж кортить... Я, може, не написав найкращу свою картину!..

— Ви всі такі скажені?

— Не знаю... Ті принаймні, у кого є мета-зоря...

— Твоя, звичайно ж...

— Воля!

— Цар скоро дасть.

— Тієї волі ніхто не дасть, її добути треба! В царя, у панства вирвати!..

Аж потемніло йому в очах.

— Далека твоя зоря... — зітхнув Михайло. — Довго до неї йти...

— Дійдемо! Не ми — онуки, правнуки... Пожити б нам з тобою на тій землі, на вільних горах Канівських, між тих людей веселих!..

Помовчали. Шлях до зорі був довгий, а їхній вік короткий...

— Хоч спом'януть тоді нас добрим словом? — спитав Тарас.

Михайло не відповів. Напевно, він і не чув, замислившись про той далекий прийдешній час. Ніколи він не висловився, не пояснив, чому так ревно дбає, відколи познайомився, про гнаного царем поета, хоч це діяння може... — могло не раз! — для нього зле скінчитися. Ніколи він не говорив високих слів про рідну милу землю, про свій народ... Брати також помовчували й робили діло... Може, у цьому є жертовний, найвищий смислі

— Брат Федір прислав листа, тобі привіт у ньому передає, — сказав Михайло тихо. — Він пам'ятає твої слова.

— Які? — Що ти сказав, прощаючись: "Любіть селян!"

Він геть забув, а Федір, бач, пам'ятає. На добрий грунт упали його слова і проросли ділами добрими на користь бідним людям...

— Писатимеш — йому привіт передавай. Скажи, що я до смерті...

Навіщо всі ці слова! Усяке добре діло від вдячності, що повторяють часто, втрачає свою красу.

— Скажу, що ти запрошуєш до себе в гості на гору біля Канова...

— Розумний ти чоловік, Михайле!

— Візьмеш мене керуючим своїм хазяйством?

— Ти ним давно керуєш.

— А в Каневі?

— Надумав їхати на Україну?

— Якщо тобі в пригоді стану... — зніяковів.

— Та я без тебе, немов без рук!

— Спасибі на добрім слові...

— Створимо там справжню Січ, — гукнув Тарас щасливо, — і заживем! Всі рівні, всі — немов брати!..

Знов потемніло йому в очах і стало душно.

— Швидше... кватирку... — мовив. — Вітру!..

Михайло виконав його прохання.