Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

На ній був цвіт мистецький, вся мисляча, жива Москва.

Тарас прийшов із Щепкіним пізніше всіх. Як видно, йому навмисне назвали час такий, щоб вийшла врочиста зустріч.

Вітальня враз притихла, вп'ялась очима в нього, і в тих очах було усе: повага, сум, іронія...

— Добридень вам, панове! — сказав нарешті здавленим від хвилювання голосом. — Пробачте... Ми, здається, спізнились трохи...

— Тарас Григорович Шевченко! — оголосив господар дому, як в історичних драмах, хоч тут його вже знали, вважай, усі. А-а, ні — є незнайомі лиця...

— Погодін, — представився один із них, вивчаючи його уважним поглядом.

— Професор, академік і видавець, — додав Михайло Максимович.

— А ще — ваш давній шанувальник, — додав відомий учений муж. — Наш "Москвитянин" писав не раз про ваші твори. Навіть, коли про них писати не дозволялося...

— Спасибі. Я...

— Дозвольте й мені, панове, — вліз поміж них усміхнений сивенький старчик. — Я — Шевирьов, Степан Петрович. Прошу любити і шанувати... Хі-хі... Як я шаную, Тарасе, вас, хоч поглядів не поділяю ваших...

— Також професор, академік, відомий критик... — почав було пояснювати господар дому.

— Знаю, — сказав Тарас. Цей монархіст уславився непримиренністю до всіх інакомислячих. Дискутував колись з Бєлінським.

Мусив подати руку.

— А ви мене впізнаєте? — всміхнулися знайомі очі.

— Пан Ґалаґан?

— Він самий, — обняв Тараса земляк, з яким він зустрічався колись не раз. — 3 поверненням!

— Були в Кремлі? — спитав Іван Аксаков. Тарас кивнув. — І як? Прекрасно, правда?

— Японія... — сказав Тарас, хоч не хотів висловлюватися на цю непевну тему.

Іван Сергійович нічого не зрозумів. А Костянтин, що підійшов тим часом, спитав:

— Узавтра їдете?

— Пора, — розвів Тарас руками. — Там жде мене моя свята заступниця, робота жде...

— Нам буде вас не вистачати.

— Дякую за добре слово...

— А це Петро Іванович Бартенєв, історик, археограф, — знайомив далі Максимович.

Той уклонився мовчки...

За півгодини ввійшла чарівна господиня і запросила усіх до столу.

— Як здумаю, що ви вже їдете, то плакать хочеться... — шепнула вона Тарасові, коли схилився поцілувати руку. В очах її, — великих, ясно-карих, — і справді сяяли росою сльози.

Учта розпочалася теплим напутнім словом Щепкіна.

— Панове, ми сьогодні вшановуємо нам дорогу людину, що незабаром покине нас. За всі ці дні ми полюбили щиро простого, милого й талановитого Тараса — гостя нашого. Своїм приїздом він звеселив, осяяв хмурий березень, вселив надію в душі на кращий час не тільки у природі, а й у суспільстві нашому... Нехай же буде добре йому в дорозі і в Петербурзі!

Всі встали й випили по першій чарці на честь засланця, що повертався за одинадцять років із невеселих, трагічних мандрів.

Як почали обідати, Тарас дивився нишком на цих людей, яких він знав давно колись, і тих, з якими оце в Москві зустрівся, і щось таке в його душі творилося, чому не міг знайти одразу й назви. Було і жаль утрачених даремно літ, і радісно, що так його зустріли відомі, славні люди. Не всі вони, звичайно ж, читали те, що він створив, та всі схиляли голови перед його стражданням, віддаючи данину його терпінню, мужності та силі волі, як висловився в своїй промові-тості Іван Аксаков тільки що. Старий друзяка Щепкін, розчулившись, поцілував промовця, чим ще додав олії в огонь поваги та співчуття. Погодін і той сказав коротке слово на честь поета-мученика, що постраждав за щирість, за свій народ. Щоб був не вплів сюди царя-надьожу, то мав би повний успіх у товариства...

Останнім встав господар. Гамуючи тремтячі руки й сльози він прочитав присвячений Шевченку вірш, написаний перед обідом-учтою. Хтось щось спитав Тараса, й він не почув початку, де йшлося про повернення його ж таки з країв далеких...

Ой, як дуже за тобою

Тужила Вкраїна —

Усе тебе вспоминала,

Як та мати сина.

Твої думки туманами

На лугах вставали,

Твої сльози росицею

По степах спадали;

Твої пісні соловейком

В садах щебетали...

Не зміг читати більше. Стояв, схиливши голову, й стискав тремтливий аркушик з написаним на ньому віршем... Нарешті, рушив далі, вітаючи його на волі, зичачи йому здоров'я, слави й нових пісень...

Обід уже скінчився, і всі по тому віршеві зібралися біля Тараса, вітали, тисли руку, бажали щастя, успіхів...

І раптом — спершу тихо, а потім дужче, дужче — полинула вкраїнська мила музика, вкраїнська пісня!.. То господиня, сівши за фортепіано, вітала гостя голосом його землі, душею його народу, музикою його небес блакитних...

Ой зійду я на могилу

Та стану-гляну у долину:

Долина глибока, калина висока,

Аж додолу гілля гнеться...

Всю ніч Тарасу снилися її пісні, вона сама, могили, степ, Дніпрові сині гори...

А вранці, ледь розвидніло, прощався з домом Щепкіна; і з ним самим. Старий актор зібрався у Ярославль, він — в інший бік, де мав давно вже бути.

До пошти мовчки їхали. Лише коли поклали на дах карети речі, Семенович обняв Тараса, поцілував і мовив:

— Нехай щастить тобі, мій добрий друже!

— Спасибі за все, за все!.. — розчулено гукнув Тарас.

Ямщик піднявся на передок, взяв батога. І Щепкін запоспішав сідати.

Коні рвонули з місця...

Коли-то знову стрінуться?..

Їхав Москвою вранішньою, а був уже в Санкт-Петербурзі. Правда, не міг побачити його виразно, чітко: за одинадцять років, — та, власне, всі тринадцять, — відколи він поїхав на Україну! — геть призабув. Час трудиться — стирав щось, щось вимальовує на тому місці... Вчора він стрівся з дядьком княжни Варвари, якого часто згадували в Яготині. Пробувши тридцять років на каторзі та на засланні, князь доживає вік у Москві... Сергій Волконський, декабрист, засуджений царем до страти!..

Москва пливла, відходила у тихий, добрий спомин. Старий Михайлів кучер мугикав щось собі під ніс. Він знав, що поїзд іще не скоро, й не поспішав...

Раненько мав прийти до Щепкіна Михайло Олександрович і принести "Івана Гуса", якого ніби десь відшукав новий знайомий Бартенев... Ні "Гуса", ні Михайла!.. Коли добув, то передасть йому у Пітер Ґалаґаном, який узавтра їхатиме...

Вокзал зустрів багатолюддям. Публіка сюди приходила на рандеву, оскільки і сам вокзал, і поїзд, і залізниця були ще всім удивину. Йому казав хтось, що по неділях тут навіть грає музика:..

Забравши свою мізерію і попрощавшись з кучером, пішов шукати якусь харчевню, щоб підживитися. Харчі він мав у саквояжі, та шлях був довгий, а поїзд не диліжанс: хто знає, як він їде і де спиняється... Дорогу цю збудовано, коли Тарас тягнув носок за Каспієм, і зараз він уперше мав довіритися огненній силі локомотива. Дива! Узавтра ввечері він буде вже на березі ріки Неви, обніме Лазаревського! Михайло жде. За муки його солдатські господь послав такого друга вірного. М'який, тихенький, навіть сором'язливий, а діло робить вперто, не відступаючи, не даючи спокою іншим....

До поїзда було ще мало не дві години. Добре, що взяв квиток заздалегідь. Семенович потурбувався. Він їздить часто, знає...

— Христос воскрес! — почулось раптом поряд. Звів очі — леле!..

— Як ви тут опинилися?

— Надумала провести вас, — всміхнулася йому Марія. — Ці сухарі учені не догадаються...

— Михайло Олександрович мав підійти до Щепкіна, — сказав Тарас.

— Він був... як ви поїхали, — скривилася, мов укусила кислого.

— Не знаєте, знайшов мого "Єретика", або "Івана Гуса"?

— Так.

— От спасибі за новину!

Ввійшли в приміщення і посідали на вільну лавку. Марія так дивилася на нього сяючими очима, що він одводив погляд.

— Ви теж з панів? — спитав, аби поставити між ними щит.

— Та ні, проста козачка.

— Такими будуть усі мої землячки, коли дамо їм волю... — подумав Тарас уголос. — Бо воля — це як сонце в душі людини. Вільного по ньому видно — світиться...

— Я теж свічусь?

— Ви — сяєте!

— А він казав, що темна...

— Хто?

— Чоловік...

— Він, серденько, недобачає. Прости його.

Сиділи довго мовчки. Нарешті, він зиркнув на неї і стрів її сумний і світлий погляд, що проникав у саму душу. Господи!.. Аби здолати чари, спитав грайливим тоном:

— Ви не забули, що обіцяли мені при першій зустрічі?

— Що?

— Оженити мене у Прохорівці або в своєму Згарі.

— Не мудре діло... Жити по тому мудро... — мовила. — Приїдете, то оженю! — всміхнулася.

Чомусь од тої усмішки йому зробилось сумно... Де Згар, а де Новопетровський форт!..

— Про мене ви дізналися од Максимовича?

— Ні. Я сама читала і уявляла крізь сльози вас... Ще дівчиною...

У залі раптом почався рух.

— Напевно, поїзд? Треба мені вже йти... — підвівся. Вона дістала хусточку і втерла очі. Потім всміхнулась якось гірко і запитала:

— Можна поцілувати вас на прощання?

Тарас не встиг відповісти. Впилася в губи, вирвалася — сама від себе — й швидко пішла з вокзалу.

Поїзд прогуркотів за вікнами, протяжно свиснув, пирхну і зупинився. Вдарив вокзальний дзвін...

Лежав, лічив удари, що долинали із Петропавловської, і слухав біль, що не вгавав у грудях...

Уранці забіг його провідати Гриць Честахівський.

— Ну, як? — спитав.

— Як бачиш... Немає волі?

— Кажуть, що буде в піст.

— Пілати!

— Їм не пече.

— Я ждав, я знаю...

— Що я тебе проситиму, — присів Грицько на ліжку, — не переймайся так дуже цим. Ти хворий, тобі одужать треба...

— Коли ж не можу!..

— Вчора дув з півдня вітер... Пахла в саду кора... Що чути від Варфоломія? Вже сторгував той грунт побіля Канова?

— Не знаю, — сумно сказав Тарас. — Чи він всього не пише, чи сам нічого там не збагне... А це мовчить...

— Весною поїду я! — рішуче сказав Грицько. — Коли тобі до серця ота земля під Кановом, то буде вона твоєю. Як звати те урочище?

— Гора Чернеча... З неї чудовий вид на Задніпров'я, і сам старий Славутич біля підніжжя тече широко й вільно!..

— Видужуй тільки швидше.

— Не знаю... Щось мені недобре, Грицьку... Думки сумні приходять до голови...

— Ти ліки п'єш?

— Що толку з того!.. Гіршає мені весь час...

— Весна уже не за горами. Вирвешся на Україну — враз оживеш.

— Хоч глянути б з тих гір на світ!.. — зітхнув Тарас.

— Надивишся, — торкнувся його руки. — Якщо до квітня місяця твій брат не купить грунту, покину все й поїду! Притихли. Теплий квітень був ще такий далекий...

— Ти не забув, як ряст цвіте? — спитав Тарас. — А сон-трава!..

— Мені стоять перед очима зелено-сині луки, гаптовані жовтавим цвітом лотаті...

— І солов'ї...