Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 194
Перейти на сторінку:
всі шепотілися. Рятуючись, вони розбіглися всі в бік колиби. Намарно Фока і Савіцький запевняли, що вони у безпечному місці, що все вже затихнуло. Нарешті вони знову зібралися навколо Фоки і знову кликали Іваниська і Вітролома. У відповідь почули кількаразове слабке гукання з боку Заячої Паші. Вони були живі. Андрійко Плитка і Савіцький без роздумів кинулися до яру, легко просуваючись по затвердлому снігу. Інші поки-що мовчали, наче оглушені, а потім всі почали запитувати одне й те ж:

— Звідки колоди? Звідки звалився цілий будинок колод на ризу?

Фока допитувався:

— Що сталося з порташом на Заячій Паші?

— Ми передали його Біришові після свят. — відповів Матарга.

Біриш підтвердив:

— Так, ми зризували і змиґлували, як треба.

Знову замовчали, а Лесьо Караванчук несміливо ляпнув:

— Але ж це не з Заячої Паші порташ, а з Поганої Головички.

— А кому ви передали Погану Головичку? — запитав Фока Матаргу.

Матарга мовчав, а Ґєлета похапцем відповів:

— Кому ж іще? Біришові відразу після свят.

Біриш заперечливо похитав головою:

— Не мені.

— А кому ж іншому? — натискав Ґєлета. — Адже ми вам після свят передали цілу ділянку.

— Мені ні, нам ні, — підтвердив Пехкало. — Я навіть не чув ні про яку Головичку.

— Так, — додав Біриш. — Ми там застали все, засипане снігом.

Лесьо пояснював сухим кістлявим голосом:

— Погана Головичка ще дальше і вище, ніж Заяча Паша, навскіс на ліво, у клині яру. Скеля подірявлена, джерело у ній ледь сочиться. Порташ ми склали на скелі, вище і на ліво від ризи.

— Я про все це навіть не чув, — буркнув Пехкало.

— Ми не чули, — підтвердив Біриш.

Беззвучно і спокійно Лесьо пригадав своїм:

— Це там Іванисько вистежив перед святами гніздо лісових котів і приніс малят у мішку до колиби. Він теж приніс бляшанку поганої води, яка не замерзає. З молодими лісовими котами була комедія, вони фошкали, скакали нам до очей і попід дах колиби. А вода небезпечна, не тільки скелі, але й бляшане начиння проїдає. Іванисько відніс лісових котів на місце, а для води викопав яму та накрив землею. Пригадуєте?

— Хто ж не пам’ятає, — сказав розчулено Бомба, — порташ на скелі, відразу за поворотом, але на ліво. У тому місці панич найбільше намучився, риза найважча.

— Все це було до нашого приходу, це зрозуміло. — спокійно додав Біриш.

— Так, так, до свят, — підтвердив Лесьо.

— З того часу скільки ж там шарів снігу нападало, — пояснював Матарга.

— Так, — сказав Лесьо стурбовано, — може, це сніг переважив порташ, а може, сама головичка…

— І ніхто про це не подумав? — запитав Фока.

Лесьо один виправдовував усіх:

— Свята, сніги, нові люди, зрештою вітер, відлига, а скеля стрімка.

Фока напирав далі, допитував ще по черзі кожного з бистречан. Ніхто нічого більше не пам’ятав, або не хотів пам’ятати. Віхринка висунувся вперед, ніби хотів щось сказати, та потім замахав руками і сховався в юрмі.

Вибухнув Пехкало:

— Пех! навмисна пастка, а прихована, щоб нас знищити, я тримав поки міг.

Фока кинувся до нього:

— Ви знали про порташ?

— Ні, не знав, — відсахнувся Пехкало, — але знак чигав, а я тримав молитвами.

Мандат гаркнув:

— Гарні молитви, без святого хреста.

Пехкало розізлився:

— Так, це ваш усміхнений побратим, той чорт, спустив нам порташ на шию.

Фока не зрозумів:

— Хто спустив?

— Хто ж, як не Лилик тихолазий, ваш хвалений Іванисько, — випалив Пехкало.

Фока розкричався.

— Як б він спускав, схаменіться!

Ґєлета, стискаючи кулаки, підійшов до Пехкала і люто процідив:

— Дідуську молитовний, твій писок зараз розлетиться не гірше, ніж порташ. Сільська гузиця!

Фока різко крикнув:

— У таку мить чвари? сором!

Він відштовхнув Ґєлету, а Пехкало, ховаючись за Фоку, заверещав:

— Ґвалт, ґвалт, рятуйте від розбійників, від ватажчуків, лайдачуків, ґєлетчуків, довбущуків!

Обпечений між двох вогнів Фока загримів:

— Тепер кусайтеся, розбивайте голови, коли риза розбита.

Пехкало, хоч і заховався під опіку Фоки, то зовсім не заспокоївся, ані не збирався жаліти Фоку.

— Це ви самі все це наварили, такий з вас керівник, так вам і треба! Бутин — це не храм, не бал, треба знати течії, стерегти, а не танцювати то туди, то сюди.

Лесьо і Біриш взяли його попід руки і відвели до колиби.

— Чоловіче, — говорив Лесьо, — дякуйте Богові за те, що є, і не ображайте.

— Спокійно, спокійно, — заспокоював Біриш.

Пехкало смикався і виривався, але піддався.

Занімілий досі від страху Гарасимко видихнув з полегшенням:

— Але ж це погана головичка.

Зрештою, всі погодились, що про порташ може знати тільки Вітролом. Це він керував вирубкою і передавав порташі. Чекали на нього перед колибою. Сходило сонце, безмежна плита обледенілого снігу поривчасто вибухнула полум’ям, запалюючи скрізь квітники червоних роз, стократ, у тисячу разів червоніших, ніж поле весняних рододендронів на схилах полонин. Засліплювала очі нестерпно, наче червоні батоги шмагали по очах. Всі зайшли до колиби.

Іванисько і Вітролом, разом з Савіцьким і Андрійком, бігом, легко і тихо, поверталися по м’якій, бо вкритій поновою, сніговій плиті. Увійшли тихо. Задиханий і досі вражений Вітролом гарячково розповідав, одні слова накладались йому на інші. Більше довелось здогадуватись, ніж чути, що він говорить.

— Іванисько винюхав, де сичить знак, йдемо правою стороною коло самої ризи, тихо, так тихо, що чути серце. А тут щось як захрипить у ризі, як завовтузиться з-під снігу, наче корова. Витрішкуватими очиськами вирячилася на нас колода. У зрізі мені десь так по пояс. Я стерпнув, наче мене гад вжалив, і тут Іванисько свиснув, розбудив мене і ми обоє скоком на вищий пагорб. Колода хрипить, хрипить й далі поволі, аж там на горі щось розірвалося, немов порохівниця вибухнула, і з цього розсипалося каміння. Порташ завалився, риза розбита, кінець світу.

Всі мовчали, страх всім передавався, і тільки Андрійко спокійно сказав:

— Дякувати Богові, висипалося, тепер я вже можу їхати додому.

В свою чергу Фока розповів тим, кого не було, про розсипані миґли і про розбиті стіни стайні. Знову замовчали, намагались уявити собі, зрозуміти. Фока схаменувся нарешті і запитав Вітролома:

— А хто залишив порташ над Поганою Головичкою?

— Хоч убий, не знаю.

Фока ще раз по черзі опитав бистречан, жаб’ївців і всіх інших. Всі стенали плечами, тільки Пехкало випалив:

— Мене ніхто не обдурить.

Фока знову питав Вітролома:

— А до свят це ви тримали ту ділянку?

— Я, — визнав Вітролом.

Фока напружив обличчя, прикусив губу, але стримувався і запитував:

— А порташ залишився на місці, не випарувався?

— Залишився, — зітхнув Вітролом.

— І ви його нікому не передавали?

Вітролом мовчав, Фока почервонів, вперше на бутині розгнівався.

1 ... 73 74 75 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"