Читати книгу - "Фундація та Земля"

— Ви впадете й поранитесь, — стривожено гукнув йому Пелорат.

— Я не впаду й не поранюся, але ви можете мене оглушити.

Тревіз дістав камеру і знову сфокусувався. Зробив ще кілька фото, а тоді сховав пристрій і обережно спустився, доки ступні не торкнулися п’єдесталу. Зістрибнув на підлогу, і вібрація від контакту з нею, вочевидь, стала останньою краплею, бо досі вціліла рука розсипалася, утворивши біля підніжжя статуї маленьку купку сміття. Впала вона майже безшумно.

Тревіз застиг. Першим його пориванням було знайти сховок, перш ніж прийде вартовий і впіймає його. Дивовижно, подумав він після цього, як швидко переживаєш наново дитячі дні у схожій ситуації — коли випадково розбиваєш щось на вигляд важливе. Це тривало лише мить, але вразило добряче.

Голос Пелората був глухим, як і належить людині, що спостерігала й навіть посприяла актові вандалізму, однак він дібрав утішливих слів.

— Усе… усе гаразд, Ґолане. Вона вже й так збиралася сама відпасти. — Він підійшов до уламків на п’єдесталі та підлозі, ніби збираючись довести свою думку, потягнувся за одним із більших фрагментів, а тоді мовив: — Ґолане, підійдіть.

Тревіз підійшов, і Пелорат, указуючи на уламок каменю, який точно був частиною руки, донедавна приєднаною до плеча, спитав:

— Що це?

Тревіз подивився. Там була пухнаста латка яскраво-зеленого кольору. Тревіз легко потер її пальцем у рукавичці. Латка легко відшкрябалася.

— Дуже схоже на мох, — сказав він.

— Життя без свідомості, яке ви згадували?

— Я не до кінця впевнений, наскільки без свідомості. Гадаю, Блісс наполягала б, що в цього теж є свідомість, але ж вона стверджуватиме, що та є і в каменя.

— Гадаєте, саме через цей мох камінь і кришиться?

— Не здивувався б, якби він цьому сприяв. У цьому світі вдосталь сонячного світла і є трохи води. Половина тутешньої атмосфери — це водяна пара. Решта — азот та інертні гази. Лише слід вуглекислого газу, що могло б наштовхнути когось на думку про рослинне життя, однак може бути й так, що вуглекислого газу мало, бо майже весь його вбирає кам’яна поверхня. Тож якщо це каміння трохи ним насичене, можливо, мох руйнує його, виділяючи кислоту, а тоді вживає утворюваний вуглекислий газ. Можливо, це домінантна форма життя, що залишилася на цій планеті.

— Як захопливо.

— Безперечно, але лише до певної міри. Координати світів косміків значно цікавіші, однак найбільше нам потрібні координати Землі. Якщо їх тут немає, вони можуть бути деінде в будівлі — або ж в іншій будівлі. Ходімо, Янове.

— Але знаєте… — почав було Пелорат.

— Ні, ні, — нетерпляче перервав його Тревіз. — Поговоримо пізніше. Нам треба дізнатися, що ще може дати нам ця будівля, якщо може хоч щось. Уже теплішає. — Він зиркнув на маленьку позначку температури на зворотному боці лівої рукавички. — Ходімо, Янове.

Вони попростували кімнатами, ступаючи якомога тихіше — не тому, що шуміли у звичному сенсі цього слова або ж їх хтось міг почути, просто трохи соромилися спричинити ще більше шкоди вібрацією. Вони піднімали пил, який невисоко злітав і швидко осідав у розрідженому повітрі, та лишали по собі сліди черевиків.

Час від часу хтось із них мовчки вказував у якийсь тьмяний куток на інші розрослі плями моху. Наявність життя, наскільки б незначне воно не було, приносило невелику втіху, полегшувало мертвотне й задушливе відчуття прогулянки в мертвому світі, а надто такому, де всі артефакти свідчили, що дуже давно він був розвиненим і живим.

А тоді Пелорат констатував:

— Гадаю, це бібліотека.

Тревіз із цікавістю роззирнувся. Тут були полиці, і придивившись уважніше, він збагнув: те, що краєм ока видалося йому оздобленням, могло бути книгофільмами. Він бережливо потягнувся до одного з них. Ті були товстими та неоковирними, а тоді Тревіз зрозумів, що це всього лише футляри. Пошарудів товстими пальцями, відкриваючи його, і побачив усередині кілька дисків. Вони теж були товсті й здавалися ламкими, хоча цього він не перевіряв.

— Неймовірно примітивно, — повідомив він.

— Їм тисячі років, — вибачливо мовив Пелорат, ніби захищаючи мельпоменійців від звинувачень у відсталих технологіях.

Тревіз вказав на корінець диска, на якому віднілися потемнілі закрути шрифту, що його використовували давні люди.

— Це назва? Що тут написано?

— Я не впевнений, друже, — вивчав корінець Пелорат. — Гадаю, одне зі слів стосується мікроскопічного життя. Напевно, це слово означає «мікроорганізм». Підозрюю, це технічні мікробіологічні терміни, які я не зрозумів би навіть галактичним стандартом.

— Можливо, — безрадісно озвався Тревіз. — І так само можливо, що нам би з них не було ніякої користі, навіть якби ми могли їх прочитати. Бактерії нас не цікавлять. Зробіть ласку, Янове, продивіться ці книжки й скажіть, чи є тут щось із цікавою назвою. Поки ви це робитимете, я огляну ці книгоскопи.

— То це вони? — здивувався Пелорат. Приземкуваті кубічні пристрої з похилим екраном і вигнутими виступами нагорі могли бути підставкою для ліктя чи місцем для встановлення електронотатника, якщо такі на Мельпоменії існували.

— Якщо це бібліотека, у них мають бути якісь аналоги книгоскопів, а це якраз схоже на них.

Тревіз дуже обережно витер пил з екрана і з полегшенням виявив, що той, із чого б не був виготовлений, не розсипався від доторку. Він легко посмикав ручки одну за одною. Нічого. Спробував інший книгоскоп, тоді ще один — так само безрезультатно.

Депутат не здивувався. Навіть якби пристрій лишався в робочому стані після двадцяти тисяч років у розрідженій атмо­сфері й був стійким до водяної пари, це не розв’язувало питання джерела живлення. Накопиченій енергії властиво було витікати, як би цьому не запобігали. Ще один аспект всеохопного й непереборного другого закону термодинаміки.

— Ґолане… — озвався Пелорат за спиною Тревіза.

— Так?

— У мене тут книгофільм…

— Який саме?

— Гадаю, це історія космічних польотів.

— Ідеально, але нам із нього жодної користі, якщо я не увімкну цей книгоскоп. — Він розчаровано стиснув кулаки.

— Ми могли б забрати фільм із собою на корабель.

— Я не знатиму, як пристосувати його до нашого пристрою. Він не вміститься, і я певен, що наша система сканування з ним не сумісна.

— Але, Ґолане, це справді необхідно? Якщо ми…

— Це справді необхідно, Янове. А тепер не заважайте. Я намагаюсь вирішити, що робити. Можу спробувати дати книгоскопу живлення. Цього йому може вистачити.

— Де ви візьмете живлення?

— Ну… — Тревіз видобув обидві зброї, швидко на них глянув, тоді запхнув бластер назад до кобури. Привідкрив панель на нейронному батозі й перевірив рівень заряду. Той був на максимумі.

Тревіз кинувся долілиць на підлогу, потягнувся до книгоскопа (депутат досі думав, що це був саме він) і спробував штовхнути його вперед. Той трохи піддався, і Тревіз роздивився знахідку.

Один із цих кабелів мав подавати енергію, і це точно був той, який тягнувся зі стіни. Утім депутат не помітив на ньому очевидної вилки чи з’єднання. (І як мати справу з чужопланетною й давньою культурою, де найпростіші й найочевидніші речі