Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Після його визнання мені у симпатії я якось розгубилася. Сама себе не розумію. Боюся я починати із Соболєвим нові стосунки. Я довго копалася у своїй невпевненості й дійшла висновку, що у всьому виною травма дитинства. Адже у Микиту у свої тринадцять років я була по справжньому закохана.

Це було моє перше сильне почуття. А він тоді мене покинув. Ні, не в той момент, коли виїхав із дитячого будинку, а коли не виконав обіцянку надіслати листа на мій день народження. Я сприйняла тоді його вчинок як зраду. І образа, виявляється, все ще жила в мені.

Не заперечуватиму — Микита мені подобається і зараз. Навіть більше, ніж подобається. Якщо ловлю його погляд на собі, всередині все приємно тремтить. А дотики, ніби ненароком, викликають мурашки по тілу. Іноді я злюся на нього, якщо він усміхається в розмові з Марго. У такі хвилини розвертаюсь і йду. Не хочу відчувати негативні почуття до нього та Маргарити. Нам ще довго доведеться жити пліч-о-пліч незалежно від того, станемо ми з Микитою парою чи ні.

Був ще один момент для роздумів. Якщо вибрати не Микиту, то кого? Мені імпонували двоє: Павло та Матвій. Обидва досить дорослі, зрілі та ґрунтовні. Мене поважають, бачать у мені друга, до інших жінок цікавість не виявляють. З обома в мене були рівні дружні стосунки.

Павло був мені цікавий своїми поглядами. З Матвієм було дуже зручно навіть мовчати, але якщо він починав говорити, то слухати його було цікаво. А ще ми з ним періодично тренувалися. До Микити я так з цим питанням не підійшла, а Матвій мені сам запропонував, коли побачив, як я розминаюсь на самоті. Питання було в тому, чи шукають вони самі стосунки між жінкою та чоловіком? Матвій — можливо. А ось Павло дедалі більше говорив про духовне. У майбутньому його роль у нашому суспільстві мені бачилася, як шамана племені. Такі, як він, часто залишають мирське життя і йдуть служити Богу.

Але кудись я відлетіла у своїх думках. Біля багаття за чашкою м'яти тривало обговорення. Люди мріяли! У повітрі витала надія на краще, віра один в одного допомагала розвиватися внутрішній впевненості у можливе щастя. Варто було трохи приземлити всіх, щоби не розслаблялися.

— У нас не вирішене важливе питання! — підвищила я голос, аби всі почули. — У нас закінчується сіль. На кухні лишилося близько кілограма. І ще стільки ж у ящику для в'ялення. Її можна вжити. Але нам нема чим засолювати м'ясо на зиму. Як пам'ятаєте, в останню заготівлю ми заощаджували, і частина м'яса протухла. Взимку в мороз м'ясо краще збережеться, але до морозів ще дожити потрібно. І взимку ніхто не вирушить шукати сіль. Це потрібно робити вже зараз. Нам доведеться спорядити експедицію не менше, ніж із трьох осіб. Я пропоную себе та двоє здорових чоловіків на загальний розсуд.

— Я поїду з тобою! — випалив Микита.

— Микито, ти ж наш ватажок, — заперечила Марго. — Хто нами керуватиме?

— Тим більше я маю вирушити, — Микита, насупившись, витяг руку із захоплення чіпких рук Рити. — Дорогою розвідаємо територію. Матвій їде із нами. У вас усіх на місці є розподілені завдання. До кінця робочого тижня залишилося чотири дні, — робочий тиждень у нас був шестиденний, тільки неділя вважалася вихідним днем. — За цей час ми з Поліною та Матвієм знайдемо глину. Павло почне полювати за допомогою силків, поки Денис з переломом не може брати участь у полюванні. Коли повернемось із сіллю, підемо на великого звіра. Маргарита з Аліною займуться виробленням шкур, поки Поліна буде у від'їзді. Аня займається керамікою та всім, що пов'язано з глиною. Ліза на кухні та на заготівлі грибів та ягід. Питання теплого одягу так само важливе, як будівництво будинку. Потрібно починати ткати вовняне полотно з тих клубків ниток, що ми заготовили. Цим займеться Ілона. У її положенні виробляти шкіру важко. Я нічого не прогаяв?

— Навіть якщо прогаяв зараз, потім вирішимо і зробимо, — підтримав сина Соболєв-старший.

— Тоді своїм заступником призначаю Олександра Олександровича. Йому вистачить життєвої мудрості та досвіду керувати нашим племенем. Чи є інші охочі? Можна обговорити.

— Плем'я! — Іллюшка дзвінко засміявся. — Ми що, дикуни?

— Ми люди, пов'язані родовими відносинами, спільною мовою та територією, — підморгнув йому Микита. — Так, здається, у школі вчили? До класового суспільства ми ще не доросли, щоб називатись інакше. Є ще питання, пропозиції, заперечення? Ні? На цьому збори вважаю закритими.