Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Період між 1848 та 1861 роками позначився суперечностями між досі феодальною надбудовою та дедалі потужнішими силами капіталізму, боротьбою селян за звільнення та утворенням радикальних підпільних гуртків. Це був період зростання дрібних заводів і торговельного капіталу. Тільки буржуазна революція змогла б остаточно вимести залишки феодалізму; реформи 1860-х були не більше як потугами старої надбудови, відповіддю на гостру кризу, спричинену поразкою в Кримській війні, та складовою її агонії. Деякі з російських революціонерів почали висловлювати рудиментарне розуміння українських прагнень: Герцен, до прикладу, у 1859 році закликав визнати право України на незалежність із метою подолати українську недовіру до польської революційної пропаганди. Тим часом у Києві формувалися таємні студентські гуртки; поліцейські архіви містять згадки про більше ніж сотню «комуністів» у Київському університеті в 1860-му. Яворський не дуже переконливо заявив, що цей рух спирався на український дрібний капітал і що він засуджує цих «дрібнобуржуазних демократів» за їхню тактику компромісів[848].

Далі прийшли революціонери-народники з ідеологією, яку Яворський описує як «невиразну копію західноєвропейського утопічного комунізму». Він бачив соціалізм народників як ідеологію буржуазної революції, заснованої на незрілому «фермерському» прошарку селян. Український дрібний капітал та його речники серед інтелігенції зв’язалися із силами буржуазної революції, спрямованої і проти феодального землевласницького класу, і проти великого міського капіталу. За таких обставин українська національна демократична думка зазнавала дедалі більшого впливу соціалізму, тоді як чимраз розбурханіше селянство знайшло своє вираження в наростаючому радикалізмі груп, що стали називатися робесп’єрівцями. Київ у 1870-х роках був одним із багатьох на території імперії місць революційного студентського руху, тоді як більшість поміркованих народників шукали втіху в «культурницькому етнографізмі» та «дрібнобуржуазному націоналізмі». Окреслилися дві протилежні народницькі тенденції: революційна та ліберальна; перша прагнула до буржуазної демократії, а друга сподівалася на шлях еволюції, схожий до німецького[849].

На той момент робітничий клас з’явився на історичній арені у вигляді перших пролетарських гуртків, що брали за основу сільський егалітарний соціалізм Лаврова. Спираючись на ленінську працю «Розвиток капіталізму в Росії», Яворський простежив прогрес диференціації класу селян та пролетаризації сільських мас. Тоді швидкий розвиток Донбасу, Києва, Одеси та Катеринослава означав трансформацію торговельного капіталу в промисловий, а популізм національного капіталу перетворився на слабший «псевдосоціалізм»[850].

Формування Південноросійського союзу робітників у 1875-му ознаменувало початок трансформації пролетаріату з класу в собі в клас для себе, що означало клас, свідомий власних інтересів та історичної місії. Двоє українських колег Драгоманова, Микола Зібер (оригінальне прізвище Sieber: його батько швейцарець) та Сергій Подолинський, були навернені до марксизму й представили Україні нову ідеологію, хоча жоден із них, як думав Яворський, адекватно не розумів марксистську науку та її діалектичний метод[851]. Яворський також зіткнувся з дражливим питанням самого Драгоманова, і з’ясував, що цей батько українського соціалізму, попри його еволюційну доктрину, є творцем історично прогресивної відповіді на національне пригноблення та економічну експлуатацію селянства[852].

Кампанія проти Яворського завадила йому продовжити свою працю, тому оповідь на цьому й переривається. Утім, його погляди на природу Української революції можна побачити в роботі, опублікованій у 1927 році у двох випусках «Червоного шляху»: «Проблема Української національно-демократичної революції у 1917-му, її історичні підвалини та рушійні сили».

Для Яворського центральним питанням залишалася гегемонія. Який клас був панівним у часи Української революції? Який її очолював? Центральна Україна домагалася в 1917 році економічної та політичної автономії, згодом незалежності. Яворський бачить у цьому майданчик для дрібної буржуазії та куркулів, але відмовляється відокремлювати зміст класового руху від його програми й наполягає на «конкретному ленінському аналізі». Він вірив, що вимога незалежності справді була результатом тривалого історичного процесу:

Тенденція національного руху на Україні в напрямку економичного й політичного визволення розпеленованої нації не менше давня, аніж давній капіталізм на Україні. Ця тенденція з’явилася вже тоді, коли складалися перші елементи цього капіталізму, а вкупі з цим і ембріональні початки цеї нації. Перші прояви народження цієї ідеї ми бачимо вже в початках так званого «відродження» української культури кінця XVIII ст[853].

Яворський стиснув стадії розвитку українського революційного руху таким чином, що перша тривала від українського культурного відродження часів Котляревського до заборони української мови 1876-го. Цій стадії він приписав виникнення українського внутрішнього ринку та розвиток капіталізму. Друга стадія, у якій домінував Драгоманов, збігається із зародженням куркульського прошарку в селах і пролетаріату в містах. Проте ідеологія Драгоманова була, на його власну думку, революційною програмою без революційної тактики, що спиралася на селянство загалом. Заколоти на Полтавщині 1902 року засвідчили революційні інстинкти селянства, але як клас за своєю природою воно було дрібнобуржуазним, неспроможним стати самосвідомою соціальною силою чи, інакше кажучи, «класом для себе». Столипінські реформи ще більше поглибили розкол селянського класу, і в ньому запанував прошарок заможніших «буржуазних фермерів»[854].

Яворський описував український рух 1917-го як цілком дрібнобуржуазний. Він встановив, що «будівничим українського націоналізму на той раз залишився тільки український дрібний буржуа з своєю програмою національно-демократичної, буржуазної революції»[855]. Усі лідери партій були членами народницької інтелігенції, неспроможними дивитися далі буржуазної демократичної революції. Усі вони називали себе соціалістами, але «цей соціалізм був тільки модним словечком, що прикривав собою природу буржуазної програми»[856]. Національна революція, очолена Центральною Радою, була, за словами Яворського, «фермерсько-буржуазною революцією». Головним питанням, яке розділяло рух, було: чи варто наслідувати феодальнішу «прусську» модель аграрного розвитку, чи створену Центральною Радою так звану дрібнобуржуазну утопію вільної аграрної України. Рада поступилася місцем поміщицькому Гетьманату, тому що «це дрібно-буржуазна природа українського націоналізму, що побачивши себе на власних ногах, неминуче мусила шукати у відсутності власної готової буржуазної класи спільника в сусіда, якщо він не заперечував своєї для неї підтримки»[857].

Проголошення незалежності України — Четвертий Універсал Центральної Ради — стало контрреволюційним актом, попри те що історія передбачала самостійність країни, адже він був спрямований проти радянського уряду, а не проти самодержавства[858]. Рішення звернутися до Німеччини було справді виступом проти мас, зрадою їхніх аграрних прагнень:

Таким чином провідна проблема національно-демократичної революції на Україні в напрямку самовизначення національного капіталу по шляху буржуазної революції в земельному питанні загубилася в сам момент своєї емансипації. Вкупі з нею загубилася й політична формула цього самовизначення, загубилася як-раз в той час, коли був найбільш сприятливий момент для її тимчасового реалізування[859].