Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Тут були цілі родини з Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя, дехто ще й зі служниками-неграми. Прийшли дрібні фермери з-за річки, і злидарі з глухих лісових закутин, і жителі болотяної низовини. Болотники були все здоровані, худі й бородаті, в домотканій одежі та єнотових шапках, з рушницями на плечах, з тютюновою жуйкою за щоками. З ними прийшли й жінки — вони стояли, угрузнувши босими ногами в м’якій червоній землі, у кожної дрібка тютюну за спідньою губою. З-під старомодних капелюшків видніли жовтаві малярійні обличчя, а чисто випрані й дбайливо попрасовані їхні ситцеві плаття були накрохмалені аж до блиску.

Ближчі сусіди зібралися всі до одного. Бабця Фонтейн, висхла, зморшкувата й пожовкла, як стара обскубана птиця, стояла, спираючись на свого костура; позад неї були Селлі Манро-Фонтейн і фонтейнівська Молода Господиня. Вони силкувалися пошепки вмовити бабцю і навіть смикали її за поділ, щоб вона сіла на огорожу, але все даремно. Чоловіка бабці, старого лікаря, вже не було з ними. Він помер два місяці тому, і відтоді ущипливий жвавий полиск в очах старої майже весь погас. Кетлін Калверт-Гілтон стояла одинцем, бо й не могло бути інакше, оскільки чоловік її належав до призвідців трагедії, і своє схилене обличчя ховала під вицвілим капелюшком. Скарлет у подиві побачила, що перкалева її сукня в масних плямах, а вкриті ластовинням руки не дуже чисті. Навіть під нігтями видно було чорні дужки. У Кетлін нічого не лишилося від її родовитого походження. Вона виглядала на останню злидарку, а то й ще гірше. Чисто як біла голодранка, зачухана й недбала.

«Не сьогодні-завтра вона й тютюн почне нюхати, якщо вже не почала,— подумала нажахано Скарлет.— Боже милостивий! Так скотитися!»

Вона здригнулась і відвела погляд убік від Кетлін, збагнувши раптом, яка вузька межа відділяє людей родовитих від білих бідаків.

«Це ж і я могла б такою стати, якби не моє завзяття»,— промайнула в неї думка, і хвиля гордощів затопила її: адже після капітуляції вона й Кетлін починали з однакового рівня, обидві мали надію лише на свої руки та на свою голову.

«Але я не так і погано дала собі раду»,— прийшла вона до висновку і, закинувши голову, навіть усміхнулась.

Проте усмішка враз і погасла, коли Скарлет побачила, як гостро бликнула на неї місіс Тарлтон. Змірявши Скарлет докірливим позирком червоних від сліз очей, вона знов перевела їх на Сьюлін, і такою люттю палав її погляд, що це не обіцяло нічого доброго. За нею та її чоловіком тислося четверо їхніх дочок, руде волосся яких яскріло зовсім недоречно за таких жалобних обставин, а жовто-карі очі бігали, як у вертких і небезпечних звірят.

Усі застигли на місці, чоловіки поскидали капелюхи, жінки перестали шелестіти сукнями й згорнули статечно руки, коли наперед виступив Ешлі з молитовником Керрін у руці. Хвильку він стояв, опустивши очі долі, а сонце золотило йому русяві кучері. Глибока тиша спала на людей, тика глибока, що стало виразно чути шерех вітру в листі магнолій, і на диво голосно й журливо прозвучав здалеку повторений кілька разів погук пересмішника. Ешлі почав читати молитви, і всі схилили голови, прислухаючись до його лункого голосу, що розмірено вимовляв короткі й урочі слова.

«Ох, який же в нього чудовий голос! — подумала Скарлет, відчуваючи, як їй стискає горло.— Коли вже хтось мав відчитати молитви над татом, я рада, що за це взявся Ешлі. Краще він, ніж священик. Краще, щоб тата ховав хтось із його близьких, ніж чужий».

Дійшовши до виділених Керрін молитов, в яких мовилося про душі в чистилищі, Ешлі раптом згорнув книжку. Тільки Керрін завважила цей відступ його, і здивовано підвела погляд, коли він почав проказувати «Отченаш». Ешлі знав, що половина присутніх зроду не чула про чистилище, а ті, хто чув, сприйняли б це за особисту образу, якби він натякнув, нехай навіть через молитву, що такий добропорядний чоловік, як містер О’Гара, не потрапить прямісінько до раю. Отож, з огляду на громадську думку, він обминув будь-які згадки про чистилище. Ці люди цілком щиро приєднали голоси до «Отченашу», але розгублено змовкли, коли він почав «Радуйся, Богородице». Вони ніколи не чули цієї молитви й стали крадькома позирати одні на одних, тоді як дівчата О’Гари, Мелані й челядь з Тари дружно промовили відповідні слова: «Молися за нас нині й у нашу смертну годину. Амінь».

Після цього Ешлі підвів голову і хвилинку постояв, не певний, як бути далі. Очі присутніх були у чеканні спрямовані на нього, кожен намагався стояти якомога зручніше, гадаючи, що відправа триватиме довго. Вони готові були далі слухати, їм і на думку не спадало, що розраховані на цей обряд католицькі молитви вже вичитано. Похорони в їхній окрузі ніколи так швидко не кінчалися. Баптистські й методистські священнослужителі, що задовольняли їхні духовні потреби, не мали усталених молитов, а імпровізували залежно від обставин і звичайно завершували службу лише тоді, коли присутніх розжалоблять до сліз, а осиротілих родичок небіжчика доведуть до голосних схлипувань. Сусідів би шокувало, засмутило й обурило, якби виявилося, що цими короткими молитвами й вичерпується відправа над тілом їхнього дорогого друга, і Ешлі це знав краще за будь-кого. Потім ще цілі тижні обговорювали б цю подію за обідом, і загальна думка округи була б така, що сестри О’Гари не виказали належної поваги до свого батька.

Тим-то, попросивши поглядом пробачення в Керрін і знову схиливши голову, Ешлі почав виголошувати з пам’яті єпископальну заупокійну службу, яку йому часто доводилося читати у Дванадцяти Дубах над небіжчиками-рабами.

«Я єсмь воскресіння й життя... і кожен, хто... вірує в мене, житиме вічно».

Молитовний текст не відразу зринав йому в пам’яті, тож він говорив повільно, вряди-годи примовкаючи на хвильку, поки пригадаються дальші слова. Але ця розмірена рецитація якраз ще дужче вражала слухачів, і жалобники, які досі стояли з сухими очима, тепер почали діставати хусточки. Затяті баптисти й методисти, вони гадали, що це все діється у згоді з католицьким ритуалом, і вже ладні були змінити свою первісну думку, ніби в католиків служба холодна й суто папістська. Скарлет і Сьюлін також на цьому не зналися і вважали слова молитов гарними й утішливими. Тільки Мелані й Керрін усвідомлювали, що ірландця, ревного католика, ховають за приписами англіканської церкви. Але Керрін занадто була приголомшена горем і ображена відступництвом Ешлі, щоб втручатись.

Скінчивши, Ешлі сумними сірими очима обвів присутніх. Він помовчав хвилинку, а тоді, зупинивши погляд на Віллові, озвався:

— Може, хто хотів