Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Прикладів можна наводити багато. Коли моряки вперше висадилися на маврикійський берег і побачили там сумирних дронтів, вони не вигадали нічого кращого, як перебити нещасних тварин палицями. Морякам не потрібна була їжа (м’ясо дронтів вони описали як неприємне на смак). Мабуть, забивати беззахисних, ручних нелетючих птахів палицями по голові було для них розвагою, яка просто дозволяла збувати час. У наш час таку поведінку годі й уявити, а вимирання сучасних аналогів дронта — хай через випадковість чи в результаті цілеспрямованого винищення людьми — розглядається як велика трагедія.

Такого роду трагедією за мірками сучасного культурного клімату було нещодавнє вимирання тилацина, або сумчастого вовка. За голови цих тварин, які в наш час стали символом сумної долі видів, винищених людьми, ще до 1909 року пропонували винагороду. У романах вікторіанської доби, в яких розповідалося про Африку, «слон», «лев» і «антилопа» (зверніть увагу на промовисте використання однини) — це «дичина», в яку, як і будь-яку інші дичину, належить не задумуючись стріляти. І не заради їжі. Не для самозахисту. Зі «спортивного інтересу». Але на сьогодні цей дух часу відійшов у минуле. Так, можна знайти заможних «спортсменів», які, комфортно розсівшись у своїх лендроверах, стріляють у диких тварин Африки, а потім забирають додому трофеї — опудала голів забитих звірів. Але їм доводиться прощатися з дуже великими сумами грошей за таке та ще й накликати на себе всезагальну зневагу. Захист дикої природи та довкілля загалом стали загальноприйнятими цінностями, моральний статус яких такий самий, як колись був у дотримання шабату та відмови від ідолів.

Бурхливі 60-ті роки ХХ століття знамениті своєю ліберальною атмосферою. Але навіть на початку цього десятиліття з уст прокурора, який на судовому засіданні виступав з обвинуваченням роману «Коханець леді Чатерлей» у порушенні правил пристойності, можна було почути таке питання, звернене до присяжних: «Чи дозволили б ви своїм юним синам і юним дочкам, адже дівчатка також уміють читати, як і хлопці (хоч вірте, хоч ні, але він справді так сказав!) прочитати цю книжку? Чи хотіли б ви, щоб ця книжка лежала у вас удома на полиці? Чи хотіли б ви, щоб її прочитала ваша дружина чи служниця?» Останнє риторичне питання особливо яскраво демонструє, наскільки стрімко може змінюватися дух часу.

Американське вторгнення в Ірак часто засуджують за велику кількість цивільних жертв, але ці цифри на багато порядків поступаються втратам цивільного населення під час Другої світової війни. У цьому питанні поріг прийнятного неухильно зміщується. Дональд Рамсфелд, слова якого здаються нам бездушними та скандальними, видавався б невин­ним ягнятком, якби сказав їх під час Другої світової війни. Щось таки змінилося відтоді. І змінилося воно в усіх нас, причому незалежно від релігії. Можливо навіть, воно змінилося всупереч релігії, а не завдяки їй.

Зміна ця має чітко виражену спрямованість, яку більшість із нас оцінить позитивно. Навіть Адольф Гітлер, котрий, на думку багатьох, вивів зло на якісно новий рівень, нічим би не здивував сучасників Калігули або Чингісхана. Він, поза сумнівом, знищив більше людей за останнього, але це при тому, що мав у своєму розпорядженні технології ХХ століття. Та й чи насолоджувався навіть такий злочинець, як Гітлер, спостерігаючи, як найрідніші люди його жертв вмиваються слізьми, що, як відомо, полюбляв Чингісхан? Зло, накоєне Гітлером, ми оцінюємо за нашими сучасними мірками, і цей моральний дух часу вже далеко пішов уперед порівняно з часами Калігули — так само, як рвонули вперед технології. Гітлер здається нам безмірним злом лише тому, що ми застосовуємо критерії нашого часу.

На моїй пам’яті багато людей бездумно розсипалися зневажливими прізвиськами й національними стереотипами на кшталт: жабоїди, макаронники, фрици, жиди, чорномазі, япошки, хачі. Не скажу, що слова ці зникли з сучасного лексикону, але в наш час їх використання у порядному товаристві всіляко засуджується. За допомогою слова «негр», у яке спершу не вкладалося нічого образливого, можна навіть встановлювати дату написання англомовних прозових творів. Та й узагалі, наявність певного типу упереджень дуже легко виказує час написання того чи іншого тексту. Свого часу поважний кембриджський богослов Алан Коутс Буке міг без жодних задніх думок почати розділ, присвячений ісламу, в його «Порівняльному релігієзнавстві» з таких слів: «Семіт — не справжній монотеїст, як вважалося в середині ХІХ століття. Він аніміст». Наголос на расі (на противагу культурі) та промовисте використання однини («Семіт… Він аніміст»), яка зводить усе можливе розмаїття до одного «типу», не вважається моральним злочином за мірками будь-якого часу. Але це ще один тонкий індикатор зміни духу часу. У наші дні ніякий кембриджський професор богослов’я чи якого-небудь іншого предмету не використовуватиме таких слів. Ці ледь уловимі відбитки мінливих звичаїв підказують нам, що Буке писав свою працю не пізніше середини ХХ століття. І справді: вона вийшла з-під його пера 1941 року.

Якщо повернутися ще на сорок років у минуле, відмінність моральних стандартів ще дужче впадає в очі. В одній із попередніх книг я цитував очікування Герберта Веллса про те, якою буде майбутня Нова Республіка, але хочу навести цей уривок знову з огляду на його приголомшливу промовистість:

Яким же буде ставлення до нижчих рас у Новій Республіці? Яке місце в ній відведуть чорним?.. жовтим?.. євреям?.. усім цим стадам чорних, коричневих, брудно-білих і жовтих людей, які не відповідають новим вимогам ефективності? Тут нічого не вдієш: світ — не богадільня, він безжальний, тож, гадаю, їм доведеться зникнути… А етична система людей Нової Республіки, яка пануватиме по всій світовій державі, заохочуватиме насамперед поширення всього найбільш прекрасного, ефективного й чудового в людях — гарних і сильних тіл, чітких і плідних умів… Досі природа, формуючи світ, запобігала розмноженню кволих форм… за допомогою смерті… Люди Нової Республіки… дотримуватимуться ідеалу, заради якого допускатиметься вбивство.

Ці слова написані 1902 року прогресивною людиною своєї епохи. 1902 року міркування такого роду хоч і не дістали б повної підтримки, але цілком згодилися б для поважної бесіди під час урочистої трапези. Зате сучасним читачам огидно читати такі речі. Тож доводиться визнати, що Гітлер попри всю жахливість власних поглядів та учинків не далеко відступив від духу своєї доби, якщо дивитися на нього з позиції нашого часу. Ось так швидко змінюється дух часу, причому наступаючи одночасно по всьому широкому фронту освіченого світу.

Які ж причини цих узгоджених і стійких змін суспільної свідомості? Я не в змозі відповісти на це питання. Для моєї мети достатньо лише того, що вони, поза сумнівом, спричинені не релігією. Але якби від мене все-таки вимагали пояснення, то я б виходив із таких міркувань. Потрібно пояснити, чому зміни морального духу часу відбуваються синхронно у великих груп людей; і пояснити, чому вони мають досить послідовну спрямованість.

По-перше, як стається, що вони синхронні в такої великої кількості людей? Бо вони поширюються від людини до людини під час розмов у барах і за обіднім столом, через книги та рецензії на них, через газети,