Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 95
Перейти на сторінку:
вуалі, її підтримували обидва шурини, що йшли випроставшись, із розважливою гідністю і вберігали вдову від вітань, замість неї ледь киваючи головами в той або той бік. Чулося тільки, як риплять на жорстві колеса автомобілів, що приїздили й далі, як хряпають дверцята і спадають краплі води з кипариса. Вийти тепер у світлому плащі — ну хто на таке наважиться? Невдовзі долинули звуки органа. Йти в тій процесії останнім — власне, більше нічого не лишилося чоловікові, якщо він уже не може зупинити похорон; прийти останнім, щоб почути жалобні промови, було б зовсім не важко, бо в крематорії люди не озираються, якщо вже зайняли місце десь на лавах, тож небіжчик, якщо він поводиться спокійно, може взагалі стояти коло дверей. Усі чекали, поки надійдуть останні запізнілі шанувальники. Цілий автомобільний парк, орган — це все не могло лишити чоловіка байдужим, передусім орган. Людей приходило дедалі більше, фактично більше, ніж було сидячих місць, чимало їх були змушені стояти в дверях із капелюхами в руці, дехто навіть надворі. Отже, нічого не вийде, вони б побачили його, якби він намагався пропхатись у двері, щоб почути прощальні промови. Орган уже замовк. Чоловік лише чув, як спадають краплі з кипариса, тепер він знову взяв люльку до рота, щоправда, не курив, і не знав до ладу, що слід робити в такій ситуації. Йти в кіно чи додому? Він дізнався в одного водія, куди потім думає їхати жалобна громада, й пішов пішки, сунувши руки в кишені штанів, чоловік, що раптом мав забагато часу й тинявся без діла по вулицях, тим часом як пастор, якого він ніколи не знав, читав його біографію; чоловік у світлому плащі. Одного разу він зупинився: приглядавсь, як у садку грають хлопчиська у футбол, і чекав м’яча, що перелетів би через паркан. Чоловіка спокушала думка про гру у футбол у день свого похорону. Але м’яч йому не дістався, й трохи згодом він натрапив на порожню консервну бляшанку, тож вона й полетіла, як футбольний м’яч, а потім із брязкотом зачепилася за живопліт, тим часом як жалобна громада з понуреними головами, знову втішена органом, згадувала його. Він наполовину зрадів, що йому не довелося слухати своєї біографії, наполовину засмутився, що нічого не міг додати. Тепер він стояв у ресторані, де мала зібратися після похорону скорботна громада, й, і далі в плащі, пив грапу, потім пиво, потім другу грапу. Неможливий заклад, думав він, кафе в народному стилі. Для поминок замовили горішній поверх. Чекати, поки злодія з його прізвищем обернуть у попіл, довелося довгенько. Хоч би що спадало йому на гадку, наприклад, що можна було б сидіти нагорі, коли прийдуть скорботні поминальники, він завжди зважав на почуття вдови, що протягом останніх трьох днів справді тяжко переживала. Та навіть йому самому, якщо признатися чесно, було не до жартів. Він був справді безпорадний. Можливо, докоряв собі, що нічого не сказав про свій авіапереліт, і замовив ще одну грапу, гортав сьогоднішні газети, але не побачив жодного некролога: зрештою, в газетах щодня пишуть про щось інше. Коли люди, до яких ще звертались як до жалобної громади, піднялися нагору, начебто об’єднані спільним горем, згодом розбились на професійні, сімейні та випадково утворені групи, то розмовляли вже буденними голосами, щоправда, небагато. Кожен прагнув тримати двері всім іншим. Безперечно, були серед них і двоє чи троє щирих друзів, що їх він із радістю позбавив би участі в поминках, у цій чорній скорботі, бути присутніми на якій вони почуваються зобов’язаними не йому на догоду, а задля його родини. Чому вони не спустяться на долішній поверх?! Це засмучувало його. Коли згодом, уже вочевидь сп’янівши, він пішов до музичного автомата й поставив шпаркого шлягера, до нього не забарився підійти господар, до речі, теж у чорному, й попросив із розумінням поставитися до ситуації. Та оскільки музичний автомат, якщо він уже крутиться, годі зупинити, вони однаково були змушені дослухати шлягер до кінця. Про те, що діялося на другому поверсі, він міг тільки здогадуватися: столи, поставлені підковою, вдова, тепер уже без вуалі, але заплакана, прості холодні страви, шинка, місцеві швейцарські вина «Clevner» та «Beerly» і спогади особистого характеру. Декому його невдовзі бракуватиме, а іншим — значно менше, ніж вони запевняють. Жінки, що навіть у спогадах не примириться з ним, тут, безперечно, немає, й він відчув полегкість, товариство нагорі взагалі майже не мало нічого спільного з його життям і могло бути байдужим йому, байдужішим, ніж він наважувався показати в житті. Коли він був змушений піти до туалету, що містився на другому поверсі, у вестибульчику, на щастя, не було нікого. Він виблював. Коли згодом хтось прийшов, він уже встиг закрити двері. Жалобник вийшов. Там, за замкненими дверима, чоловік раптом почувся дуже нещасним, боявся, що вже ніколи не зможе відкрити двері, проте не хотів нікого гукати. Вони, напевне, розмовляють тепер у залі вже природними голосами, тільки вдова мовчить, що кожному зрозуміло, але жалобний настрій розвіювався. Згодом він почув голоси у вестибульчику, двоє чоловіків перед пісуарами розмовляли про професійні справи, цікаві й чоловікові за дверима, а потім ретельно мили руки, не менш ретельно сушили їх, щоб мати змогу довше поговорити про справи, нарешті жарт на порозі — не про небіжчика, розумієте, а про геть не пов’язані речі... Чоловік зрадів тому жартові, дарма що знав його. Тепер він міг би зайти до зали: життя йде далі. В залі якраз уже запанував підходящий настрій. Але, на жаль, він був занадто нещасний, тож йому лишилася тільки вулиця, де йшов дощ.

Його багаж і досі лежав в аеропорту.

Тепер він почувався неодруженим.

Десь коло півночі, вже виспавшись у якомусь залі чекання й протверезівши, він знову засмутився. Стати безпритульним у рідному місті — таке діє на нерви. Щоправда, можна піти до готелю і взяти кімнату з ванною; без багажу, зате з грошима. І з паспортом. Він боявся, немов кожен консьєрж знав, кого сьогодні обернули в попіл. Кінотеатри були закриті. Отож він сів десь на лаву, без капелюха під дощем, виснажений і замерзлий, тихенько тішачись тим, що живе, і раптом відчув готовність до свята, до нестримного, безумного свята. Сидячи сам без капелюха під дощем і чемно відхиливши запрошення однієї повії, він з’ясував, що є дуже небагато людей, яких після цього дня ще можна вважати за друзів, хоча він давно вже занедбав їх, і аж ніяк не йшлося про те,

1 ... 74 75 76 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"