Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 12 

3 Червня 

Батьки не спали цілу ніч. Вони сиділи до ранку на кухні й обговорювали мою поведінку. Мені також було важко заснути, але змусивши себе, мені все таки вдалося. Мені потрібні сили. Важко було змиритись з тим, що я втратив Аліну й свою сестру. Я так їй і не сказав хто я. Можливо це щось би й змінило. А може й не змінило б. Не знаю. Знаю тільки те, що мені не хватає Аліниних обіймів, та переживань Олени. Вони зараз мертві. Тут, у сучасності. Можливо перед смертю вони думали що я їх кинув, залишив їх у таку тяжку хвилину посеред небезпек. Але це не так. Я повернуся. Повернуся й врятую їх усіх. І Льошу, і Настю. Всіх. Я вірю, що в мене вийде. Я заберу їх з собою. Зло завжди програвало. У казках, фільмах, книгах. Зараз воно також повинно програти, бо я буду готовий. Я почну з самого початку. Я проживу ці десять днів знову. Зупиню Женю. Все буде добре. Я щиро в це вірю. Переодягнувшись у свій звичайний одяг, я вийшов з кімнати. Кухня була прямо навпроти моєї кімнати. Побачив, як на мене глянув батько. Суворо, з докором. Але нічого не сказав. Промовчав, як і мама. Почистивши зуби, я пішов до них. Мовчки заварив собі каву й сів з чашкою в руках між ними. 

– Що на тебе вчора найшло? – запитала лагідно мама. 

Я зробив ковток гарячої кави. Чорної та гарячої. Здавалося що енергія почала протікати по моїм венам. 

– Я хотів з вами поговорити, – сказав я. – Дуже серйозно.  

– І що ж ти хотів сказати? – запитав в мене батько. – Часом не вибачитись перед нами? 
– Ні в якому разі, – відказав я, роблячи ще один ковток. – Лише готів запитати...  Як там моя рідна сестра? 

Перевівши з мами на батька свій погляд, було легко помітити, що моє питання не абияк шокувало їх.  

Я продовжив: 

– Ви мабуть мовчите бо не почули мого питання. Але нічого, мені не важко, запитаю ще раз. Як там моя рідна сестра? 

– Міша, – тихо заговорив батько, – ти про що? 

– Не треба вдавати що ви не знаєте про кого я. Я знаю що в мене була сестра. Ви мені про неї ніколи нічого не розповідали. Цікаво чому. Часом не через те, що її вбили в піонерському таборі, коли вона була вожатою? Не через це часом? 

– Міша, в тебе ніколи не було...  

Я перебив маму вдаривши сильно долонею по столу. 

– Я все знаю! Не потрібно мені розповідати про те, що моєї сестри ніколи не існувало і це все плід моєї фантазії! Її звали Олена і їй 22 роки. Вона була вожатою в піонерському таборі «Конвалія». Може ви й про цей табір ніколи не чули? 

Запала тиша. Батьків войовничий дух відразу затих. Вони обоє втупили свої погляди на підлогу. Батько заговорив перший: 

– Хто тобі це сказав?  

– На моє питання відповідь буде? 

– В тебе й справді була сестра...  – заговорила мама. – Олена. Але її вже давно нема з нами. 

Мама поклала свою руку на батькову. 

– Нам потрібно було тобі про неї розповісти давно, але ми так і не наважились, – продовжила вона. 

– Де вона похована? 

– Ти хочеш туди поїхати? – запитала мама підводячи на мене очі. 

– Ми поїдемо туди всі разом. Прямо зараз. 

На мені футболка й на верх неї сірий світшот. Це було хоч і літо, але сьогодні день був якийсь важкий. Не тільки для мене. Я відкрив стару глибоку рану, які мої батьки так довго намагалися загоїти. Та й погода була більше схоже на середину осінні через сірі хмари в небі. Зривався маленький дощик. Добре, що я в шортах, бо так би свої джинси намочив. Ми приїхали на кладовище. Воно було під Києвом. Як виявилося по картах з інтернету, воно знаходилось не надто далеко від табору. Лише в декількох кілометрах від нього. Ми вийшли з машини. Батьки нервували. Вони йшли поряд тримаючись за руки. Вели мене до могили. Кладовище поросло деревцями та кущами, деякими шляхами взагалі не можна було пройти. І от, я відчиняю маленькі чорні дверцята, на якій давно полускалася фарба і переді мною стояв кам’яний пам’ятник в половини мого зросту. Її затуляв бур’ян. Я виривав його, один за одним поки не побачив фотографію. Вона була маленька, овальна, вигорівша. На ній залишились сліди від часу. Вона широко всміхалася на фото. Була щаслива. Навіть від холодного шматку каменю від її посмішки віяло теплом і лагідністю. 

– Наскільки я розумію, після її смерті ви так ні разу її й не навістили, – казав я, не зводячи очей з фото. 

– Ми не могли! – казала ледь не плакавши мама. – Ти знаєш як це важко? Втратити дитину! Ту, кого ти любиш, і за яку сама будеш готова померти? 

Батько заплакав. Скільки живу, ніколи не бачив, щоб він плакав. Навіть коли хоронили його маму, мою бабусю, він навіть сльози не зронив. 

– Значить я правильно все зрозумів, – я розвернувся й пішов назад до машини. 

– Її не знайшли, – сказала мама. 

– Що? 

– Її тіло в ту ніч не знайшли. Ніхто досі не знає де вона. Щоб вгамувати біль утрати ми закопали пустий гроб в надії, що колись вона прийде до нас, постукає в двері. Але це було давно. З часом розумієш, що дива не відбуваються...