Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Претт з’явився в дверях вітальні, і його погляд пробігся по джентльменах, які зібрались у цій кімнаті.

— Докторе Гренвілл, — сумно сказала покоївка, — я сказала йому, що ви не приймаєте відвідувачів.

— Не хвилюйся, Capo, — сказав Гренвілл і підвівся на ноги, — певно, містер Претт має вагому причину, яка може виправдати його раптове вторгнення.

— Маю, сер, — сказав Претт. Його очі звузились і спрямувалися на Норріса. — То ось ви де, містере Маршалл. Я вас шукав.

— Він був тут увесь вечір, — сказав Гренвілл, — мій племінник серйозно нездужав, і містер Маршалл дуже люб’язно запропонував свою допомогу.

— Я здивований, чому ви не були у своєму орендованому помешканні, — сказав Претт, не відводячи погляду від Норріса, який раптом почав панікувати. Чи знайшли Розу Конноллі у його кімнаті? Чи тому Претт так пильно дивився на нього?

— Це і є причина цього вторгнення? — спитав Гренвілл, ледве приховуючи презирство. — Просто підтвердити місце перебування містера Маршалла?

— Ні, докторе, — відповів Претт, переводячи погляд на нього.

— Тоді яка?

— Ви, певно, не чули новин.

— Я був зайнятий з племінником цілий день. Навіть не виходив з будинку.

— Цього вечора, — сказав Претт, — два молоді хлопці грали під Вест— Бостонським мостом і помітили щось схоже на купу ганчірок у мулі. Коли вони підійшли, то побачили, що це не ганчір’я, а тіло чоловіка.

— Під Вест-Бостонським мостом? — перепитав доктор С’ювол, розпрямляючись на стільці від цих тривожних новин.

— Так, докторе С’ювол, — підтвердив Претт. — Я запрошую вас особисто оглянути тіло. Ви не матимете іншого вибору, окрім як зробити ті самі висновки, що і я. Вони ґрунтуються на характері поранень. Насправді все цілком зрозуміло і мені, і докторові Краучу, який...

— Крауч уже його оглянув? — спитав Гренвілл.

— Доктор Крауч був у палатах, коли тіло привезли до лікарні. Щасливий збіг, до речі, бо саме він оглядав тіло Аґнес Пул. Тому й одразу ж помітив схожість поранень. Характерний малюнок порізів. — Претт поглянув на Норріса. — Ви маєте розуміти, про що я кажу, містере Маршалл.

Норріс витріщився на нього.

— У формі хреста? — спитав він тихо.

— Так. Незважаючи на... пошкодження, малюнок очевидний.

— Які пошкодження? — спитав С’ювол.

— Щури, сер. Можливо, інші тварини теж. Зрозуміло, що тіло пролежало там певний час. Логічним було б припустити, що його смерть збігається з датою його зникнення.

Здалося, що температура в кімнаті різко впала. Хоча ніхто не вимовив ані слова, Норріс побачив приголомшене усвідомлення на обличчях присутніх.

— То ви знайшли його, — нарешті вимовив Гренвілл.

Претт кивнув.

— Це тіло доктора Натаніеля Беррі. Він не втік, як усі вважали. Його було вбито.

24

Джулія відірвала погляд від листа Венделла Голмса.

— Чи мав Венделл Голмс рацію, Томе? Чи той випадок пологової лихоманки спричинив зараження крові Чарльза?

Том стояв біля вікна і дивився на море. Туман почав розсіюватися того ранку і, хоча небо ще залишалось сірим, вони нарешті змогли побачити море. Чайки ковзали на тлі срібних хмар.

— Так, — сказав він тихо, — це майже стовідсотково пов’язано. Те, що він зобразив у своєму листі, лише трохи торкається жахів пологової гарячки.

Він сів за стіл навпроти Джулії та Генрі, і світло вікна позаду нього зробило його обличчя похмуро— темним.

— У часи Голмса, — продовжував Том, — було дуже поширеним, що під час епідемій помирала кожна четверта молода мати. Вони помирали так швидко, що лікарні мусили складати їх по дві в одну домовину. У одній материнській палаті в Будапешті матері, що народжували, бачили кладовище за вікном, а кімната розтинів була трохи далі по коридору. Не дивно, що жінки боялися народжувати. Вони знали: якщо піти до лікарні, щоб народити дитину, можна отримати домовину натомість. А знаєте, що в цьому найстрашніше? їх убивали їхні-таки лікарі.

— Ви маєте на увазі їхню некомпетентність? — спитала Джулія.

— Радше невідання. У ті часи вони не мали уявлення про теорію бактерій. Вони не одягали рукавичок і обстежували жінок голими руками. Вони робили розтин трупа, який згнив від якогось захворювання, потім ішли просто до пологової палати з брудними руками. Вони оглядали пацієнтку за пацієнткою, переносячи інфекцію від ліжка до ліжка. І вбиваючи кожну жінку, якої торкались.

— Нікому з них ніколи не спадало на думку просто помити руки?

— У Відні був один лікар, який запропонував це. Це був угорець на ім’я Ігнац Земмельвейс. Він помітив, що пацієнтки, яких оглядали студенти-медики, помирали значно частіше, ніж ті, за якими доглядали акушерки. Він знав, що студенти асистують при аутопсії, у той час, як акушерки — ні. Тож він дійшов висновку, що якась форма зараження поширюється з кімнати розтинів. І запропонував усім своїм колегам мити руки.

— Це звучить як усім зрозуміла річ.

— Але його підняли на сміх.

— До його поради не прислухались?

— Його зацькували і вигнали з роботи. Зрештою, він впав у таку депресію, що його запроторили до психіатричної лікарні. Там він порізав палець і отримав зараження крові.

— Як Чарльз Лекевей?

Том кивнув.

— Іронія долі, так? Ось що робить ці листи такими цінними. Це історія медицини, яку власним пером написав один із найбільш видатних лікарів в історії, — він подивився через стіл на Джулію. — Ви ж знаєте, чому Голмс — герой американської медицини?

Джулія похитала головою.

— Тут, у Сполучених Штатах, він не чув про теорію бактерій Земмельвейса. Раніше ми мали такі самі епідемії пологової лихоманки, таку саму жахливу смертність. Американські лікарі