Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

25

Сховавшись у куточку під ґанком, захищена від сильного вітру, Роза дивилася через лікарняне поле, не відриваючи погляду від вікна на горищі Норріса. Вона спостерігала вже кілька годин, але тепер опустилася ніч, дівчина не могла розрізнити силует його будинку на тлі інших споруд. Чому він не повернувся? Що, як він не повернеться сьогодні? Роза плекала надію на ще одну ніч під його дахом, ще одну можливість побачити його, почути його голос. Сьогодні вранці вона прокинулась і знайшла на підлозі монети, які він для неї залишив. Монети, які допоможуть зберегти Меггі нагодовану та в теплі ще тиждень. Замість платні за його щедрість Роза заштопала дві потерті сорочки Норріса. Навіть якби вона не була винна чоловікові, вона б з радістю полагодила ті сорочки, просто заради задоволення від доторків до тканини, яка торкалась його спини, тканини, яка знала тепло його тіла.

Дівчина побачила вогник свічки у вікні. У його вікні.

Вона пішла через лікарняне поле. Роза подумала, що тепер Норріс погодиться її вислухати. Він, певна річ, уже чув останні новини.

Вона рішуче відчинила двері й зазирнула всередину. Потім тихо ковзнула повз два поверхи, щоб опинитися на горищі. Біля його дверей дівчина зупинилась, її серце шалено билося. Через те, що вона бігла сходами? Чи тому, що вона була близька до нової зустрічі з Норрісом?

Вона поправила волосся, розгладила спідницю, але, навіть зробивши це, почувалась ніяково, бо всі зусилля були заради чоловіка, який би не подивився на неї вдруге. Навіщо йому дивитися на Розу після того, як він танцював з усіма тими вишуканими леді минулої ночі?

Роза мигцем бачила їх, коли вони виходили з будинку доктора Гренвілла і сідали у свої карети. Ті чарівні дівчата у шикарних шовкових сукнях, вельветових мантіях, з хутряними муфтами. Вона спостерігала, як недбало вони давали облямівкам тягнутися брудним снігом, але, ясна річ, вони не будуть відчищати ті плями. Вони не мусили проводити години, як Роза, схилившись з голкою та ниткою, шиючи при такому поганому освітленні, що одного дня її очі назавжди залишаться змруженими, наче вона вишила зморшки на власній шкірі.

Один сезон прийомів і танців — і бідолашні старі сукні відійдуть у минуле, даючи дорогу новішим стилям, більш сучасним відтінкам тканини.

Переховуючись у пітьмі біля будинку доктора Гренвілла, Роза помітила ту саму сукню, яку пошила власноруч із рожевого шовку. Вона прикрашала юну міс із круглим обличчям, яка хихикала весь час, поки йшла до карети. Чи таким дівчатам ви надаєте перевагу, містере Норріс? Тому що я не можу конкурувати з ними.

Роза постукала. Стояла з прямою спиною та піднятим підборіддям, коли почула його кроки, що наближалися до дверей. Раптом Норріс опинився перед нею, світло падало ззаду нього у темряву сходів.

— Ось ви де! Де ви були?

Вона знічено помовчала.

— Я гадала, мені краще побути деінде, поки вас немає вдома.

— Вас не було цілий день? Вас ніхто тут не бачив?

Його слова вразили її, наче ляпас по обличчю. Увесь день вона не могла дочекатися зустрічі з ним, а він ось так з нею привітався. Вона подумала, що він не хоче, щоб хтось дізнався про неї. Секрет, якого він соромиться.

Роза промовила:

— Я лише повернулася розповісти вам, що я почула на вулицях. Доктор Беррі мертвий. Його знайдено під Вест-Бостонським мостом.

— Я знаю. Містер Претт розповів мені.

— Тоді ви знаєте все, що і я. На добраніч, містере Маршалл! — вона повернулась.

— Куди ви збираєтесь?

— Я ще не вечеряла.

І навряд чи зроблю це сьогодні.

— Я приніс вам поїсти. Хіба ви не залишитесь?

Вона зупинилась на сходах, уражена несподіваним запрошенням.

— Будь ласка, — сказав Норріс, — заходьте. Тут є ще дехто, хто волів би з вами поговорити.

Роза все ще відчувала біль від його попередніх слів, а гордість підштовхувала її відхилити запрошення. Але її шлунок був порожній, і вона хотіла дізнатися, ким міг бути той дехто.

Дівчина увійшла до кімнати і побачила маленького чоловіка, який стояв коло вікна. Він був їй знайомий, Роза пам’ятала його з лікарні. Як і Норріс, Венделл Голмс був студентом-медиком, але вона одразу помітила різницю між ними.

Перше, на що вона звернула увагу, це висока якість пальта Голмса, яке фахівець пошив спеціально для його вузьких плечей і тонкої талії. Його очі були як у горобця — ясні та уважні. Коли вона роздивлялася його, Роза розуміла, що він також роздивляється її, вивчає й оцінює.

— Це мій одногрупник, — сказав Норріс, — містер Олівер Венделл Голмс.

Маленький чоловік кивнув.

— Міс Конноллі.

— Я вас пам’ятаю, — сказала вона. Бо ви на вигляд наче маленький ельф. Але він навряд чи оцінив би таку спостережливість. — Ви хотіли мене бачити, містере Голмс?

— Через смерть доктора Беррі. Ви вже чули про це.

— Я побачила натовп біля мосту. Там мені сказали, що знайдено тіло доктора.

— Такий розвиток подій значною мірою ускладнює картину, — сказав Венделл, — до завтра газети наведуть жаху. Вестендський Жнець усе ще на волі! Суспільство знову бачитиме монстрів повсюди. Це ставить містера Маршалла у вкрай незручне становище. Можливо, навіть наразить на небезпеку.

— Небезпеку?

— Коли суспільство налякане, воно припиняє бути розсудливим. І може спробувати чинити правосуддя на власний розсуд.

Вона повернулась до Норріса.

— Ах, то ось чому ви раптом вирішили мене послухати. Бо тепер це стосується вас.

Норріс, визнаючи свою провину, кивнув.

— Пробачте мені,