Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Ви соромились навіть бути побаченим зі мною.

— А тепер я соромлюся своєї поведінки стосовно вас. Моїм єдиним виправданням є те, що мені є багато про що подумати.

— О, так! Про ваше майбутнє.

Він зітхнув з таким розпачем, що Роза майже пробачила його.

— У мене немає майбутнього. Більше немає.

— Але що я тепер можу змінити?

— Зараз важливо, — сказав Венделл, — дізнатися правду.

— Правда має значення лише для тих, кого несправедливо звинуватили, — сказала Роза. — Усім іншим нема до неї діла.

— Мені є, — вигукнув Венделл, — а ще було б Мері Робінсон і докторові Беррі. І майбутнім жертвам убивці, я переконаний, також є діло, — він підійшов до дівчини, його погляд був таким гострим, що їй здалося, ніби він проникає їй просто у свідомість. — Розкажіть нам про свою племінницю, Розо. Маленьку дівчинку, яку всі розшукують.

Якийсь момент вона мовчала, зважуючи, наскільки можна довіряти Оліверові Венделлу Голмсу. І вирішила, що немає іншого виходу, окрім як довіритися йому. Вона дійшла до межі і от-от могла знепритомніти від голоду.

— Я розкажу, — промовила Роза, — але спершу... — вона подивилась на Норріса, — ви сказали, що принесли мені поїсти.

Вона їла і розповідала свою історію, перериваючись, щоб відкусити курячої ніжки чи покласти до рота шматок хліба. Зовсім не так їдять усі ті чемні леді, але й їжа ця не була подана на витонченому сервізі зі столовим сріблом. Востаннє Роза їла вранці, сухий шматочок в’яленої скумбрії, який торговець рибою хотів кинути своєму коту, а натомість дав їй, пожалівши дівчину. Кілька монет, які залишив їй Норріс того ранку, вона не витратила на їжу для себе. Замість того Роза поклала їх у руку Біллі й попрохала його віднести гроші Гепзібі.

Принаймні наступний тиждень маленька Меггі буде сита.

А тепер, уперше за кілька днів, вона теж могла наїстися. Що й робила, поїдаючи м’ясо разом з хрящами, висмоктуючи кістковий мозок, залишаючи купу поламаних курячих кісток, обгризених дочиста.

— Ви справді не здогадуєтесь, хто б міг бути батьком дитини вашої сестри? — спитав Венделл.

— Аурнія нічого мені не казала. Хоча вона натякала...

— Так?

Роза помовчала. Вона поклала хліб, її горло стиснулося від споминів.

— Вона прохала мене покликати священника для останньої сповіді. Це було дуже важливо для неї, але я весь час відкладала це. Не хотіла, щоб вона припиняла боротися. Я хотіла, щоб вона жила.

— А вона хотіла сповідатися у своїх гріхах.

— Сором не давав їй розповісти мені, — сказала вона тихо.

— А батько дитини залишився невідомим.

— Тільки не для містера Ґарета Вілсона.

— А, так, таємничий адвокат. Чи можу я побачити візитівку, яку він вам дав?

Роза витерла жирні руки і полізла до кишені по візитівку. — Він живе на Парковій вулиці. Адреса вражає.

— Ця адреса не робить його джентльменом, — зауважила Роза.

— Ви не довіряєте йому ані на йоту, чи не так?

— Подивіться на його огидну компанію.

— Ви маєте на увазі містера Тейта?

— Він використав Ебена, щоб знайти мене. Що робить містера Вілсона не кращим за нього, незважаючи на пишність його адреси.

— Чи сказав він щось про те, ким міг би бути його клієнт? — Ні.

— Може, ваш свояк знає?

— Дурень він. Що Ебен взагалі може знати? А містер Вілсон був би двічі дурнем, якби сказав йому.

— Не думаю, що цей містер Ґарет Вілсон такий уже дурний, — сказав Венделл і знову подивився на адресу. — Ви казали щось про це Нічній варті?

— Ні.

— Чому ні?

— З містером Преттом розмовляти немає сенсу, — презирливий тон Рози не лишав сумнівів щодо її ставлення до цієї людини.

Венделл посміхнувся.

— Мушу погодитися.

— Я гадаю, що з Тупого Біллі вийшов би кращий констебль. У будь-якому разі, містер Претт би мені не повірив.

— Ви так у цьому впевнені?

— Таким, як я, ніхто не вірить. Ми, ірландці, маємо бути під наглядом увесь час, або ми поцупимо щось із ваших кишень, або викрадемо ваших дітей. Якби ви, лікарі, не розрізали нам груди і не зазирали досередини, як намальовано у книжці он там, — вона вказала на «Анатомію» на столі Норріса, — ви б, напевне, вважали, що у нас навіть серця не такі ж самі, як у вас.

— О, я не маю жодних сумнівів, що у вас є серце, міс Конноллі. До того ж таке шляхетне, що ви взяли на себе таку ношу, як ваша племінниця.

— Навряд чи це ноша. Це моя родина.

Єдина, хто залишився.

— Ви впевнені, що дитина у безпеці?

— Якщо я у безпеці, то й про неї потурбуюсь.

— Де вона? Ми можемо її побачити?

Роза вагалася. Хоча погляд Венделла був непохитний і вона не мала приводу не довіряти йому, усе ж ставкою було життя Меггі.

Норріс сказав:

— Здається, що це все через неї. Ми лише хочемо переконатися, що вона захищена належним чином і здорова.

Це прохання Норріса переконало її. З часу їхньої першої зустрічі у лікарні Роза тягнулася до нього. Відчувала, що, на відміну від інших джентльменів, до Норріса можна звернутися. Минулої ночі своїм милосердям він підтвердив її віру в нього.

Вона визирнула у вікно.

— Уже доволі темно. Я ніколи не ходжу туди при денному світлі. — Зараз має бути безпечно.

— Я покличу екіпаж, — сказав Венделл.

— Жоден екіпаж не проїде тим провулком, куди я вас поведу, —