Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

У світі Гепзіби завжди панувала пітьма. Навіть якщо Роза приходила, коли сонце ще не сіло, його світло ледве проникало всередину кімнати з низькою стелею. У своєму намаганні зберегти тепло Гепзіба забила зачинені віконниці, перетворивши свою кімнату на маленьку темну печеру, де дальні кутки перебували у вічній темряві. Того вечора Роза побачила такий самий темний простір, як і зазвичай. Замість вогнища залишилося саме розжарене вугілля, і не світилося жодної свічки.

Із радісним сміхом Роза витягла Меггі з кошика і піднесла маленьке обличчя до свого, вдихаючи знайомий аромат її волосся, її пелюшок. Меггі відповіла кашлем, а маленькі пальчики потягнулися і схопили у жменьку волосся Рози. Слиз зблиснув на її верхній губі.

— Ах, моя люба дівчинко, — сказала Роза, притискаючи Меггі до своїх порожніх грудей. Хотіла б вона сама годувати дитину!

Двійко джентльменів стояли позаду, зберігаючи тишу, і спостерігали, як вона метушиться довкола дитини. Роза повернулася до Гепзіби.

— Вона захворіла?

— Почала кашляти минулої ночі. Тебе не було кілька днів. — Я надіслала гроші сьогодні. Біллі ж приніс їх?

У слабкому світлі вогнища Гепзіба зі своєю товстою шиєю скидалася на величезну жабу, посаджену на стілець.

— Так, дурний хлопчик приніс їх. Треба буде більше.

— Більше? Але ж там було стільки, скільки ви просили.

— Тепер вона не дає мені спати, ось ця. Кашляє.

Норріс сказав:

— Чи можемо ми оглянути її? Треба пересвідчитись, що дитина здорова.

Гепзіба подивилась на нього і пробурчала:

— Хто ви такі, джентльмени, щоб непокоїтися про сироту?

— Ми — студенти-медики, мадам. Ми непокоїмося про всіх дітей.

— Ого, ви тільки уявіть! — Гепзіба засміялася. — Я покажу вам ще тисячу таких, коли ви закінчите з цією.

Норріс запалив свічку від вогнища.

— Піднесіть дитину сюди, Розо. Тут буде краще видно.

Роза принесла йому Меггі. Дитина довірливими очима дивилася на Норріса, коли він розмотав ковдру і перевірив її груди, торкнувся живота. Роза помітила, що він уже мав упевнені та вмілі руки лікаря, і уявила, яким він колись буде — зі смужками сивини у волоссі, зі спокійним і мудрим поглядом. О, вона сподівається, що знатиме його тоді! Вона сподівається, що побачить, як він дивитиметься на свою власну дитину. Нашу дитину.

Він ретельно оглянув немовля, чиї пухкі стегна свідчили про задовільну дієту. Але дівчинка кашляла, і смужки світлого слизу текли з її ніздрів.

— Схоже, лихоманки немає, — сказав Норріс, — але закладено ніс.

Гепзіба зневажливо пробурчала:

— Усі малюки мають закладений ніс. Немає дитини у південному Бостоні, у якої не було б шмарклів під носом.

— Але не такі маленькі.

— Вона їсть більш ніж достатньо. А тепер мені за це треба платити більше.

Венделл поліз до кишені і витяг повну жменю монет, яку поклав до вологої руки годувальниці.

— Тут більш ніж достатньо. Але дитина має бути добре нагодованою та здоровою. Ви зрозуміли?

Гепзіба витріщилася на гроші. А потім сказала з нетиповою ноткою поваги:

— О, вона буде, сер! Я про це подбаю.

Роза пильно подивилася на Венделла, вражена його щедрістю.

— Я знайду можливість розплатитися з вами, містере Голмс, — сказала вона тихо. — Я вам обіцяю.

— Не потрібно говорити про платню, — відповів Венделл. — Якщо ви нас пробачите, ми з містером Маршаллом маємо поговорити наодинці.

Він подивився на Норріса, і два чоловіки вийшли надвір, у провулок.

— Не лише один, а одразу два джентльмени платять за тебе, га? — Гепзіба подивилась на Розу і, розуміючи, захихикала. — А ти ще та штучка!

— Це місце жахливе! — сказав Венделл, — навіть якщо вона тримає дитину нагодованою, подивись на цю жінку! Вона огидна. А цей район — усі ці хащі — вони сповнені хворобами.

«І тут повно дітей», — подумав Норріс, поглянувши вузьким провулком на вікна, де мерехтіли свічки. Сила-силенна дітей, і кожен з них такий вразливий, як і Меггі. Вони стояли біля дверей Гепзіби, тремтіли, ніч стала відчутно холоднішою за той короткий час, який вони провели всередині.

— Вона не може там залишатися, — погодився Норріс.

— Питання лише, — проговорив Венделл, — який маємо вибір.

— Вона має бути з Розою. Ніхто не подбає про неї краще.

— Роза не може її годувати. А якщо вона має рацію щодо вбивств, якщо за нею справді полюють, то їй краще триматися від дитини якомога далі. Вона це знає.

— І це розбиває її серце. Ти це бачиш.

— Добре, що вона усвідомлює необхідність цього, — Венделл подивився у провулок, спостерігаючи, як п'яний чоловік, хитаючись, вийшов з дверей і нетвердою ходою вирушив у інший бік. — Вона доволі спритна дівчина. Вона мала бути винахідливою, щоб просто зберегти своє тіло і душу на цих вулицях. Я маю відчуття, що у будь-якій ситуації Роза Конноллі знайде засіб урятуватися. І врятувати свою племінницю також.

Норріс пригадав жалюгідний прибутковий будинок, куди він приходив до неї. Він подумав про кімнату, якою повзали комахи, і про чоловіка, що кашляв у кутку, і про підлогу, укриту брудною соломою.

Чи зміг би я витримати бодай одну ніч у такому місці?

— Неабияка дівчина, — сказав Венделл.

— Я це зрозумів.

— І дуже приваблива також. Навіть у тих ганчірках.

— Я також помітив.

— Що ти збираєшся з нею робити, Норрісе?

Венделл заскочив його своїм питанням. Що він збирався з нею робити? Цього ранку він був сповнений рішучості позбутися її з кількома монетами і найліпшими побажаннями. І ось він усвідомив, що не може дозволити їй знову опинитися на вулиці, де весь світ, здається, готовий її розчавити. А тепер і