Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

в собі, я не міг служити так, як хотів, незважаючи на те, що згоряв насправді бажанням служити чесно. Але щойно лише я відчув, що на терені письменника можу відправити також службу державну, я кинув усе: і попередні свої посади, і Петербург, і товариства близьких душі моїй людей, і саму Росію, задля того, аби на віддалі і в усамітненні від усіх обміркувати, як це зробити, як здійснити таким чином своє творіння, аби довело воно, що я був також громадянин землі своєї і хотів служити їй. Що більше обмірковував я свій твір, то більше відчував, що він може справді принести користь. Що більше я обмірковував свій твір, то більше бачив, що не випадково слід мені взяти характери, які трапляться, але обрати саме ті, на котрих більш помітно й глибоко відбилися істинно російські, кореневі властивості наші. Мені хотілося у творі моєму виставити переважно ті вищі властивості російської природи, котрі ще не всіма цінуються справедливо, і переважно ті з низьких, котрі ще недостатньо всіма висміяні й затавровані. Мені хотілося сюди зібрати найбільш яскраві психологічні явища, помістити ті спостереження, котрі я робив здавна потаємно над людиною, котрі не звіряв раніше перу, відчуваючи сам незрілість його, котрі, бувши зображені правильно, послугували б розгадкою багато чого в нашому житті, — одне слово, щоби внаслідок читання мого твору постала наче ненароком уся російська людина, з усім розмаїттям багатств та дарів, що дісталися на її долю, з усією перевагою перед іншими народами і з усією безліччю тих недоліків, котрі властиві їй, також із перевагою перед усіма іншими народами. Я гадав, що лірична сила, котрої в мене був запас, допоможе мені так зобразити ці чесноти, що до них спалахне любов’ю російська людина, а сила сміху, котрого в мене також був запас, допоможе мені так яскраво <зобразити> недоліки, що їх зненавидить читач, навіть якби знайшов їх у собі самому. Але я відчув водночас, що все це можливо буде зробити мені лише в тому випадку, коли взнаєш дуже добре сам, що насправді в нашій природі є чесноти і що в ній справді є недоліки. Треба дуже добре зважити й оцінити одне й друге і пояснити собі самому чітко, щоби не піднести до чесноти те, що є гріх наш, і не вразити сміхом разом із недоліками нашими й того, що є в нас чеснотою. Мені не хотілося марно витрачати силу. Відтоді, як мені почали казати, що я сміюся не лише з недоліку, але навіть цілком і з самої людини, в якій міститься недолік, і не лише з усієї людини, а й з місця, з самої посади, яку вона займає (чого я ніколи навіть не мав і на думці), я побачив, що треба зі сміхом бути дуже обережним, — тим паче, що він заразливий, і варто лишень тому, хто більш дотепний, посміятися з однієї сторони справи, як уже слідом за ним той, хто дещо тупіший та дурніший, буде сміятися з усіх сторін справи. Словом, я бачив ясно, як два по два чотири, що раніше, допоки не визначу собі самому достеменно, чітко високе й низьке російської природи нашої, чесноти й недоліки наші, мені не можна братися; а щоби визначити собі російську природу, належить взнати краще природу людини взагалі й душу людини взагалі: без цього не станеш на ту точку огляду, з котрої ясно бачаться недоліки й чесноти будь-якого народу.

Відтоді людина й душа людини зробилися більше, ніж будь-коли, предметом спостережень. Я залишив тимчасово все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина й людство взагалі. Книжки законодавців, душезнавців і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням. Все, де тільки висловлювалося пізнання людей та душі людини, від сповіді світської людини до сповіді анахорета й пустельника, мене цікавило, і на цій дорозі невідчутно, майже сам не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що в ньому ключ до душі людини, і що ніхто з душезнавців не підносився на ту висоту пізнання душевного, на якій стояв він. Перевіркою розуму перевірив я те, що інші розуміють ясною вірою й чому доти я вірив якось тьмяно й неясно. До цього_привів мене й аналіз над моєю власною душею: я побачив теж математично чітко, що говорити й писати про вищі почуття й порухи людини не можна з уяви: треба містити в собі самому хоч невеличку дрібку цього, — одне слово, треба зробитися кращим. Це може видатися доволі дивним, надто для тих, котрі дістали замолоду цілком закінчене й повне виховання. Проте слід сказати, що я дістав у школі виховання досить погане, а тому й не дивно, що думка про навчання спала мені у зрілому віці. Я почав із таких першопочаткових книжок, що соромився навіть показувати й приховував усі свої заняття. Я спостерігав за собою, як учитель за учнем, не в книжковому навчанні, а й у звичайному моральному, дивлячись на себе самого як на школяра. Я помістив дещо з цих витівок над самим собою в книжці моїх листів, зовсім не на те, аби похизуватися чим-небудь (та й не знаю, чим тут хизуватися), а з прагнення добра: ану ж комусь принесе це користь; я був упевнений, що багато хто, подібно до мене, виховувалися в школі погано й потім, подібно до мене, спохопилися, бажаючи щиро себе виправити. Я часто чував, як багато хто жалівся, що не може відчепитися від поганих звичок за всього свого бажання позбутися їх. То я й помістив це, сяк-так прилаштувавши до іншого, і помістив це я не інакше, як побачивши з досвіду, що чимало з цього вже прийшло на користь деяким людям, яких я знав. У відповідь же тим, котрі дорікають мені, навіщо я виставив свою внутрішню клітку, можу сказати те, що все-таки я ще не монах, а письменник. Я вчинив у цьому випадку так, як усі ті письменники, котрі говорили, що було на душі. Якби і з Карамзіним сталася ця внутрішня історія під час його письменництва, він би її також висловив. Але Карамзін виховався в юнацтві. Він сформувався вже як людина і громадянин, перш ніж виступив на терені письменництва. Зі мною сталося інакше. Я не вважав ні для кого спокусливим відкрити публічно, що я намагаюся бути кращим, ніж я є. Мені не видається спокусливим знемагати й згоряти явно, перед усіма, бажанням досконалості, якщо сходив за тим сам